Старші покоління часто не дуже розуміли своїх молодших співвітчизників. Чоловікам і жінкам, що воювали по лісах зі зброєю в руках, було тяжко зрозуміти дисидентів, які вели боротьбу з допомогою аркушів паперу[1978]. Але старші все ще мали змогу надихати молодших своїм прикладом. Такі зустрічі сприяли формуванню особистостей, котрі пізніше виступили організаторами націоналістичних рухів, що, зрештою, зробили свій значний Внесок у руйнування Радянського Союзу. Згадуючи про пережите, грузинський громадський діяч Давид Бердзенішвілі сказав мені, що для нього кращими були два роки у таборі, ніж два роки у Радянській армії.
Зміцніли не тільки особисті зв’язки, а й зв’язки із зовнішнім світом. Один з випусків «Хроніки» за 1979 рік підтверджує це найкращим чином — серед іншого тут вміщено календарний звіт про повсякденне життя у штрафних камерах табору Пермь-35:
«13 вересня: Жукаускас виявив у баланді білого черв’яка.
26 вересня: Він знайшов у своїй мисці чорну комаху завдовжки півтора сантиметри. Про знахідку негайно повідомлено капітана Неліповича.
27 вересня: Температура у штрафній камері № 6, за результатами офіційного заміру, становить 12 градусів.
28 вересня: Температура у камерах вранці 12 градусів. Видали другі ковдри і штани на ваті. У приміщенні чергових охоронців поставили обігрівач. Температура у камерах ввечері 11 градусів.
1 жовтня: 11,5 градуса.
2 жовтня: У камеру № 6 (Жукаускас, Ілузман, Мармус) поставили 500-ваттний обігрівач. Температура вранці і ввечері 12 градусів. Жукаускасу запропонували підписати документ, за яким його виробіток був у десять разів меншим, ніж насправді. Він відмовився…
10 жовтня: Балханов відмовився добровільно йти на засідання виховної комісії. За розпорядженням Нікомарова його потягли силою».
І так далі.
Влада здавалася безсилою зупинити потік такої інформації або запобігти її постійному транслюванню у програмах західних радіостанцій, що вели мовлення на СРСР. Про арешт Бердзенішвілі 1983 року Бі-Бі-Сі повідомило через дві години[1979]. Ратушинська і її товаришки по бараку жіночого табору в Мордовії послали Рейганові вітання з переобранням на посаду президента США. Він його отримав на другий день. КГБ, як вона із задоволенням писала, це «особливо добило»[1980].
Для найрозважливіших іноземців, що заглядали до дивовижного світу Радянського Союзу, така винахідливість здавалася дещо безглуздою. Виглядяло на те, що з усіх практичних поглядів Андропов здобув перемогу. Десятиліття переслідувань, ув’язнень і заслань зробили дисидентський рух нечисленним і слабким[1981]. Більшості з відоміших дисидентів вдалося позатикати роти: в середині 1980-х Солженіцин був у вигнанні за кордоном, а Сахаров — у засланні в Горькому. Співробітники КГБ стежили за кожним рухом Роя Медведєва. Здавалося, ніхто в СРСР не звертає на них уваги. Напевно, найвидатніший тогочасний західний учений — фахівець з питань радянського дисидентського руху Пітер Реддавей 1983 року писав, що дисидентські групи «мало що значать або і взагалі нічого не значать для загальної маси пересічних людей у російській частині СРСР»[1982].
Горлорізи і наглядачі, лікарі-злодії і співробітники таємної поліції — всі вони, здавалося, перебувають у повній безпеці на своїх добрих роботах. Та земля під їхніми ногами вже рухалася. Категорична нетерпимість Андропова до дисидентів виявилася недовговічною. З його смертю 1984 року відійшли в минуле і всі ці заходи.
Коли у березні 1985 року Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, спочатку сутність нового радянського вождя і для співвітчизників, і для іноземців була таємницею. Він здавався гладеньким і обтічним, як і всі радянські бюрократи — проте були й певні ознаки чогось іншого. Через кілька місяців після його вступу на посаду я зустрічалася з групою ленінградських «відмовників», які сміялися з наївності Заходу: як можна повірити, що те, що Горбачов більше любить віскі, ніж горілку, а його дружина захоплюється західною модою, означає, що він ліберальніший за своїх попередників?