Акредитовані у Москві журналісти написали кілька чергових статей, але, за одним-двома винятками, дуже мало авторів книжок про епоху Горбачова і Єльцина взагалі згадують про останні дні таборів. Навіть найкращі з численних талановитих журналістів, що працювали в Москві в кінці 1980-х років, були надто зайняті іншими темами: невмілими спробами реформування економіки, першими вільними виборами, змінами у зовнішній політиці, падінням Радянської імперії у Східній Європі, та розпадом самого Радянського Союзу[1992].
У самій Росії через ті самі події також ніхто не звернув на це великої уваги. Дисиденти, імена яких стали відомими у підпіллі, повернулися — і виявили, що їх більше ніхто не знає. Більшість із них були вже старими і відстали від часу. За словами одного західного журналіста, який працював у той час в Росії, дисиденти «робили собі кар’єру приватно, відстукували петиції на давніх машинках на своїх дачах, кидали виклик владі, попиваючи абсурдно солодкий чай, одягнені в домашні халати. Вони не були готовими до сутичок у парламенті й на телебаченні, і, здається, їх глибоко збентежила швидкість і радикальність змін у країні, які відбулися за їхньої відсутності»[1993].
Більшість колишніх дисидентів, які залишилися у полі громадської уваги, більше не займалися виключно долею досі існуючих радянських концентраційних таборів. Андрій Сахаров, звільнений із заслання у грудні 1986 року, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР 1989-го, почав відстоювати реформу відносин власності[1994]. Через два роки після звільнення вірменського дисидента Левона Тер-Петросяна було обрано президентом Вірменії. Численні українські і прибалтійські в’язні прямо з таборів потрапили до політичного безладдя у своїх країнах, де почали гучно виступати за незалежність[1995].
Звичайно, у КГБ помітили, що політичні тюрми закриваються — та навіть вони, здається, були не в змозі зрозуміти значення того, що відбувається. Нечисленні доступні документи другої половини 1980-х років вражають передусім тим, як мало змінилася риторика таємної поліції навіть на цій стадії процесу. У лютому 1986 року тодішній керівник КГБ Віктор Чебриков з гордістю повідомляв на партійному з’їзді, що його відомство провело велику контррозвідувальну операцію. Її необхідність, за словами Чебрикова, була зумовлена тим, що «Захід поширює брехню про порушення людських прав з метою поширення антирадянських настроїв серед цих відступників»[1996].
Пізніше того ж року Чебриков подав Центральному комітетові доповідь про затяжну битву, яку його відомство веде проти «діяльності імперіалістичних шпигунських організацій та ворожих елементів у Радянському Союзі, пов’язаних з ними». Він ставив у заслугу КГБ «паралізування» діяльності різних груп, зокрема Гельсінських моніторингових організацій, та навіть те, що в період 1982–1986 років «понад 100 осіб були змушені відмовитися від незаконної діяльності і повернутися на шлях справедливості». Дехто з цих людей — Чебриков називає прізвища дев’ятьох, — навіть «зробили публічні заяви на телебаченні та у пресі, викрили західних шпигунів і тих, хто має подібний до їхнього спосіб мислення».
Водночас далі Чебриков визнає, що становище, можливо, змінилося. Потрібно уважно читати, щоб зрозуміти глибину цих змін: «Поточна демократизація усіх сфер суспільства і зміцнення єдності партії і суспільства дають можливість перегляду питання амністії»[1997].
Насправді він має на увазі, що дисиденти настільки ослаблені, що більше не можуть завдавати жодної шкоди — до того ж у будь-якому разі за ними пильно стежать, про що він вже говорив на засіданні політбюро, «щоб бути впевненими, що вони не продовжують своєї ворожої діяльності»[1998]. В іншому виступі він додав — це виглядає майже відмовкою, — що, за підрахунками КГБ, 96 осіб без належної на те причини утримуються в особливих психіатричних лікарнях. На його думку, ті з них, хто «не становить небезпеки для суспільства», також мають бути звільнені[1999]. Центральний комітет погодився, і в лютому 1987 року було звільнено 200 в’язнів, засуджених за статтями 70 та 190–1 кримінального кодексу. Ще більше в’язнів звільнили через кілька місяців з нагоди тисячоліття хрещення Русі. У наступні два роки з психіатричних лікарень було звільнено понад 2000 осіб — набагато більше за тих 96, про яких згадував Чебриков[2000].
1992
Про закриття таборів наприклад, не йдеться у Walker.
1993
П. Гофгайнц, журналіст, що раніше працював у Москві, розмова з автором, 13 лютого 2002 року.