Епілог
ПАМ’ЯТЬ
А убивці? Убивці ще доживають…
На початку осені 1998 року я їхала пароплавом через Біле море — з Архангельська на Соловецькі острови. То був останній літній рейс: від середини вересня, коли північні ночі починають довшати, пароплави по цьому маршруту вже не ходять. Море стає надто бурхливим, а у воді плаває занадто багато льоду для коротких туристичних рейсів.
Можливо, кінець навігації робив подорож веселішою. Чи, може, пасажирів хвилювало просто саме те, що вони у відкритому морі. Хай там як, але в їдальні панував радісний настрій. Було багато тостів, багато жартів, теплих слів на адресу капітана. Мої товариші по столу, дві пари середнього віку з військово-морської бази, розташованої далі на узбережжі, здавалося, настроєні добре провести час.
Спочатку моя присутність тільки додавала до загального веселого настрою. Не кожного дня можна побачити справжню американку на старезному пароплаві-поромі посеред Білого моря — і ця дивина пасажирів тільки веселила. Вони розпитували, чому я говорю російською, що я думаю про Росію, чим Росія відрізняється від Америки. Проте коли я розповіла їм, що я роблю в Росії, вони стали не такі веселі. Американка-турист, що для задоволення оглядає Соловецькі острови, гарні пейзажі і старий монастир — то одна річ. Американка, яка їде на Соловецькі острови, щоб подивитися на залишки концентраційного табору — дещо інша.
Один чоловік почав ставитися до мене вороже. «Чому ви, іноземці, звертаєте увагу тільки на те, що в нашій історії було потворного? — хотів дізнатися він. — Навіщо писати про ГУЛАГ? Чому не писати про наші досягнення? Ми — перша країна, що запустила людину в космос!» Під «ми» він мав на увазі «ми, радянські». Радянського Союзу вже сім років як не було, але він все ще вважав себе громадянином СРСР, а не Росії.
Так само напала на мене і його дружина. «ГУЛАГ більше не має значення, — сказала вона мені. — У нас зараз інші проблеми. У нас безробіття, злочинність. Чому ви не пишете про справжні наші проблеми, а пишете про те, що було багато років тому?»
Під час цієї неприємної розмови друге подружжя мовчало; чоловік не висловлювався з приводу радянського минулого. Однак якоїсь миті мене підтримала дружина. «Я розумію, чому ви хочете знати про табори, — м’яко сказала вона. — Цікаво знати, що відбувалося в минулому. Я б хотіла знати більше».
У моїх наступних поїздках по Росії я знову і знову зустрічала ці чотири типи ставлення. Поширеною реакцією було «це не ваша справа» і «це не має значення». Мабуть, найчастішим було мовчання — чи відсутність жодної думки, знизування плечима. Та були й люди, які розуміли, чому важливо знати про минуле, які хотіли дізнатися більше.
Насправді, доклавши певних зусиль, у сучасній Росії можна багато дізнатися про минуле. Не всі російські архіви закриті, і не всі російські історики займаються чимось іншим: уже сама ця книжка свідчить про те, що нової інформації дійсно багато. Історія ГУЛАГу також стала предметом громадської дискусії у деяких колишніх радянських республіках і країнах радянського блоку. У кількох країнах — як правило, в тих, які пам’ятають себе жертвами, а не учасниками терору, — меморіали і громадське обговорення набули справді великого значення. Литовці перетворили колишню будівлю КГБ у Вільнюсі на музей жертв геноциду. Латиші перетворили старий радянський музей «латиських стрільців» на музей окупації.
У лютому 2002 року я побувала на відкритті нового музею в Угорщині, розташованого у приміщенні, де у 1940–1945 роках була штаб-квартира угорських фашистів, а в 1945–1956 роках — штаб-квартира таємної поліції угорського комуністичного режиму. У першій залі музею на одній стіні розміщено телевізійні екрани, на яких транслюється фашистська пропаганда. Інша стіна телевізійних екранів показує комуністичну пропаганду. Це миттєво справляє потужне враження, як це й задумувалося, а решту музею організовано в цьому самому ключі. Фотографії, звук, відео і дуже мало слів розраховані на молодих людей, які не пам’ятають жодного з режимів.