Для такого громадського мовчання існують і добрі, принаймні пробачні, пояснення. Більшість росіян справді увесь свій час займаються цілковитим перетворенням своєї економіки і суспільства. Епоха Сталіна давно минула, і з того часу багато що сталося. Посткомуністична Росія — це не післявоєнна Німеччина, у якій про найжахливіші звірства суспільство добре пам’ятало. На початку XXI століття для більшості населення події середини XX видаються давньою історією.
Важливіше, можливо, те, що багато росіян вважають, що про минуле вже багато говорилося раніше, і з цього майже нічого не вийшло. Принаймні коли запитуєш росіян старшого віку, чому тепер так мало згадують про ГУЛАГ, вони відмахуються: «1990 року про це тільки й говорили, більше нам не потрібно». Ще більше ускладнює становище те, що тема ГУЛАГу та сталінських репресій у свідомості багатьох людей змішується з «демократами-реформаторами», які ініціювали дискусію про минуле Радянського Союзу. Оскільки тепер вважається, що політичні лідери цього покоління зазнали краху — їхнє правління пов’язується з корупцією і хаосом, — на всі розмови про ГУЛАГ кидає тінь саме ця асоціація.
Питання пам’яті і вшанування жертв політичних репресій також ускладнюється — про що вже йшлося у вступі — наявністю дуже й дуже багатьох жертв інших трагедій радянської доби. «Справа ще більше ускладнюється тим, — пише Кетрін Меррідейл, — що дуже багато людей зазнавали постійних страждань; вони можуть однаково справедливо сказати, що вони і ветерани війни, і жертви репресій, і діти репресованих, і жертви голоду»[2014]. Існує багато пам’ятників жертвам війни, і, здається, деякі росіяни гадають: хіба цього не досить?
Але є й інші, менш пробачні причини цієї глибокої мовчанки. Багато росіян пережили розпад Радянського Союзу як глибоку образу особистої гідності. Можливо, стара система була погана, думають вони тепер, — та вона принаймні була могутньою. А тепер, коли ми втратили ту могутність, ми не хочемо чути, що та держава була погана. Це надто болісно — як погано говорити про померлих.
Дехто все ще відчуває страх перед тим, що може відкритися в минулому, якщо шукати надто наполегливо. 1998 року російсько-американська журналістка Маша Гессен розповідала, що вона відчула, коли дізналася, що її бабуся, добра старенька єврейська пані, служила цензором — вона правила матеріали зарубіжних кореспондентів, що працювали у Москві. А ще вона дізналася, що інша її бабуся, ще одна добра єврейська пані, колись хотіла влаштуватися на роботу в таємну поліцію. Обидві робили це від безвиході, а не через свої переконання. Тепер, пише вона, вона знає, чому її покоління утримується від надто суворого засудження покоління своїх дідів і бабусь: «Ми їх не викриваємо, не судимо і не засуджуємо… просто, ставлячи такі питання, кожен з нас ризикує зробити боляче дорогій нам людині»[2015].
Голова російської реабілітаційної комісії ставить питання ще різкіше: «Суспільство байдуже до злочинів минулого, — сказав він мені, — тому що в них брало участь дуже багато людей»[2016]. Радянська система втягнула мільйони і мільйони людей у різні форми співробітництва і поступок. Багато людей на це йшли охоче, однак робити жахливі речі примушували і гідних в іншому людей. Вони самі, їхні діти й онуки не завжди хочуть зараз про це згадувати.
Але найзначніша причина браку громадської дискусії полягає не в страхах молодшого покоління і не в комплексі меншовартості й почутті провини їхніх батьків. Найважливіша проблема радше полягає у владі і престижі тих, хто сьогодні править не лише в Росії, а й у більшості країн колишньої Радянського Союзу і країн — його сателітів. У грудні 2001 року, рівно через десять років після розпаду СРСР, у 13 з 15 колишніх радянських республік при владі були комуністи; так само багато їх у колишніх країнах Радянського блоку, включно з Польщею — країною, що віддала багато сотень тисяч своїх громадян до радянських таборів і на заслання. Навіть у тих країнах, де влада належить не прямим ідеологічним спадкоємцям комуністичної партії, колишні комуністи та їхні діти чи симпатики займають значне місце серед інтелектуальної, медійної та бізнесової еліт. Президент Росії Володимир Путін є колишнім співробітником КГБ, що з гордістю називає себе «чекістом». На своїй попередній посаді прем’єр-міністра він зробив симптоматичний крок, відвідавши штаб-квартиру КГБ на Лубянці у річницю заснування ЧК і відкривши меморіальну дошку Юрію Андропову[2017].