Трагедія полягає ще й у тому, що брак зацікавленості Росії своїм минулим призводить не тільки до позірної відсутності жертв, а й до справжньої відсутності героїв. Імена тих, хто чинив опір Сталіну — студентів, таких, як Сусанна Печуро, Віктор Булгаков і Анатолій Жигулін, організаторів табірних повстань і бунтів, дисидентів від Сахарова до Буковського і Орлова, — мають бути в Росії так само широко відомі, як у Німеччині імена учасників змови проти Гітлера. Неймовірно багату літературну спадщину табірників — історії людей, чия людяність перемогла жахливі умови радянських концентраційних таборів, — слід краще читати, краще знати, частіше цитувати. Якби діти краще знали цих героїв і їхні історії, вони б могли знайти предмети гордості навіть у російському радянському минулому, а не тільки в її імперській історії і військових перемогах.
Та брак пам’яті має також і більш матеріальні, практичні наслідки. Можна, наприклад, твердити, що неналежне ставлення до минулого також пояснює і нечутливість до певних різновидів цензури і до постійної всюдисущості таємної поліції, яка зараз називається «Федеральная служба безопасности» — ФСБ. Більшість росіян не дуже переймаються можливістю того, що ФСБ читає їхню пошту, слухає телефони і заходить до приватних помешкань без належного судового рішення. Не дуже вони переймаються і, наприклад, тривалим переслідуванням з боку ФСБ еколога Олександра Нікітіна, котрий писав про шкоду, якої завдає Балтійському морю російський Північний флот[2019].
Байдужістю до минулого також почасти пояснюються і відсутність реформ у судовій і пенітенціарній системах. 1998 року я побувала у центральній тюрмі міста Архангельська. Колись Архангельськ був однією зі «столиць» ГУЛАГу, через нього проходили шляхи до Соловецьких островів, Котласа, Каргопольлагу та інших північних табірних комплексів. Міська тюрма, збудована ще до Сталіна, з тих часів, здається, змінилася мало. Я побувала там у супроводі Галини Дудіної, жінки, яка займається дуже рідкісною для пострадянського світу справою: вона — захисник прав в’язнів. Коли ми йшли у супроводі мовчазного наглядача коридорами цієї кам’яної будівлі, здавалося, що ми йдемо у минуле.
Коридори вузькі й темні, стіни мокрі та слизькі. Коли наглядач прочинив двері до чоловічої камери, я спіймала на собі погляди голих вкритих татуюваннями людей, які лежали на нарах. Побачивши, що чоловіки роздягнені, наглядач швидко зачинив двері, даючи їм можливість одягнутися. Він відчинив двері знову. Я зайшла до камери і побачила там близько 20 чоловіків, вишикуваних у шеренгу, яким зовсім не подобалося таке вторгнення у їхні справи. Вони бурмотіли щось односкладове у відповідь на запитання, які ставила їм Галина, переважно втупившись у бетонну підлогу. Здається, до того, як ми прийшли, вони грали в карти; наглядач швидко нас звідти вивів.
У жіночій камері ми пробули довше. У кутку був туалет. За винятком цього, все інше начебто зійшло зі сторінок спогадів 1930-х років. На шворці під стелею сушилася нижня білизна; у камері було дуже гаряче і задушливо від поту, поганої їжі, вологи і виділень. Жінки, теж напіводягнені, сиділи на нарах, розміщених під стінами, і лаялися з наглядачем, вигукуючи вимоги і скарги. Виглядало все так, начебто я зайшла до камери, у яку Ольга Адамова-Сліозберг потрапила 1938 року. Я ще раз повторю її опис: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав»[2020].
У сусідній камері для малолітніх було менше в’язнів, та обличчя їхні були сумніші. Галина дала носовичка 15-річній дівчині в сльозах, яку звинувачували у крадіжці рубльового еквівалента десяти доларів. «Ти, — сказала Галина, — тут працюй над алгеброю, скоро ти звідси вийдеш». Чи принаймні вона на це сподівалася: Галина зустрічалася з багатьма людьми, які місяцями сиділи в тюрмі без суду, а ця дівчина пробула тут лише якийсь тиждень.
Після цього ми розмовляли з начальником тюрми, який тільки знизував плечима, коли ми запитували про дівчину з камери для малолітніх, про в’язня, який уже багато років сидів у камері смертників, але стверджував, що не винний, про погане повітря і відсутність каналізації. «Все зводиться до грошей», — казав він. Просто немає достатньо грошей. Наглядачам погано платять. Рахунки за електрику накопичуються, тому й у коридорах темно. Немає грошей на ремонт, на оплату прокурорам і суддям, немає грошей на суди. В’язням потрібно чекати своєї черги, поки прийдуть гроші.