Як і у випадку з офіційною табірною статистикою, ця таблиця також виявляє певну відповідність з іншими даними. Наприклад, раптовий сплеск 1933 року, поза сумнівом, відображає голод, що вбив ще шість — сім мільйонів «вільних» радянських громадян. Менший підйом 1938 року напевно відображає масові страти, які відбувалися того року в деяких таборах. Велике зростання показників смертності під час війни — майже чверть від загальної кількості в’язнів 1943 року — також узгоджується зі спогадами людей, які пройшли через табори того року, як і віддзеркалює загальний брак продуктів харчування в усьому СРСР.
Та навіть коли ці цифри будуть уточнені, на запитання «Скільки загинуло?» відповісти буде нелегко. Правду кажучи, жодні цифри, що подавалися начальством ГУЛАГу, не можна вважати повністю надійними. Практика і звичаї перевірок таборів і наступних доган серед іншого передбачали і те, що начальники окремих таборів були дуже зацікавлені повідомляти брехливі дані про кількість померлих в’язнів: і архіви, і спогади свідчать про поширену в багатьох таборах практику звільнення умираючих в’язнів: таким чином вони не псували статистики смертності[2039]. Хоча спецпоселенців переводили з місця на місце не так часто і напівмертвими не звільняли, сама сутність заслання — проживання у віддалених селах, далеко від органів влади — означає, що статистика смертності на засланні теж не може вважатися повністю надійною.
Важливіше, однак, те, що саме питання має ставитися трохи обережніше. «Скільки загинуло?» у випадку Радянського Союзу — питання неточне, і ті, хто його ставлять, спочатку мають визначитися з тим, що насправді вони хочуть з’ясувати. Чи хочуть вони дізнатися, наприклад, просто, скільки людей у таборах ГУЛАГу і на засланні померли у сталінську епоху, з 1929 по 1953 рік? Якщо це так, то є цифри, грунтовані на архівних джерелах — хоча навіть сам історик, який їх зібрав, відзначає, що ці дані неповні і не включають у себе всіх категорій в’язнів за кожен конкретний рік. Знову ж таки, я з певними сумнівами подаю цю цифру: 2 749 163[2040].
Втім, якби ці дані навіть були повними, то вони не відображали б усіх жертв сталінської судової системи. Як уже зазначалося у вступі, радянська таємна поліція переважно не використовувала свої табори для того, щоб убивати людей. Коли людей хотіли вбити, їх вивозили до лісу і там масово страчували: без сумніву, ці люди — теж жертви радянської юстиції, і їх було багато. Одна група дослідників, посилаючись на архівні дані, називає цифру 786 098 політичних страт з 1934 по 1953 рік[2041]. Більшість істориків вважає таку оцінку більш-менш правдоподібною, проте поспішність і безладдя, якими супроводжувалися масові страти, може означати, що точної кількості їх жертв ми так ніколи і не дізнаємося. Та навіть ця цифра — яка, на мою думку, є надто точною, щоб бути надійною — не включає тих, хто помер на етапах, тих, хто помер під час слідств, тих, чиї страти не були формально «політичними», але здійснювалися на фіктивних підставах, понад 20 тисяч польських офіцерів, розстріляних у Катині, і найбільше — тих, хто помер через кілька днів після звільнення. Якщо ми хочемо врахувати все це, то число буде більшим — ймовірно, набагато більшим, хоча оцінки й у цьому разі дуже різнитимуться.
Та навіть такі цифри, як виявляється, не завжди є відповіддю на те, що люди насправді хочуть знати. У більшості випадків, коли мені ставили запитання «Скільки загинуло?», то під цим розумілося таке: «Скільки людей невиправдано померли у результаті більшовицької революції?» Тобто скільки людей загинуло внаслідок Червоного терору і Громадянської війни, голодоморів, спричинених жорстокою колективізацією, масових депортацій, масових страт, у таборах у 1920-ті роки, у таборах у 1960-ті роки, у 1980-ті — а також у таборах під час правління Сталіна. У такому разі цифри не тільки набагато більші — вони насправді є тільки чистим припущенням. Автори французької «Чорної книги комунізму» називають цифру у 20 мільйонів загиблих. Інші оцінки ближчі до 10–12 мільйонів[2042].