Якийсь один круглий показник кількості загиблих багато кого б задовольнив, зокрема тому, що це дало б змогу безпосередньо порівнювати Сталіна з Гітлером чи Мао Цзе Дуном. Та навіть якби така одна цифра існувала, то я не впевнена в тому, що вона б розповіла нам всю історію людських страждань. Жодна офіційна цифра, наприклад, не відображає смертності жінок, дітей і батьків, залишених табірниками — ці смерті не включалися до якихось окремих списків. Під час війни старші люди помирали з голоду, не маючи продовольчих карток: якби їхній засуджений син не рубав вугілля на Воркуті, вони могли б вижити. Діти часто хворіли на тиф і кір у холодних, погано обладнаних дитячих будинках: якби їхні матері не шили спецодягу в Кенгірі, вони теж могли б вижити.
Не можуть ці цифри віддзеркалити і накопичувального згубного ефекту сталінських репресій, від якого потерпали цілі родини. Чоловіка засудили і стратили як «ворога народу»; його дружину забрали до табору як «члена сім’ї ворога народу»; діти виховувалися в дитячих будинках і пішли в банди; сім’ї його братів і сестер перестали підтримувати зв’язки, щоб пляма не лягла і на них. Родини руйнувалися, дружні стосунки припинялися, над тими, хто залишився на волі, тяжів страх — навіть якщо вони не вмирали.
Врешті-решт, статистика не здатна вповні описати, що відбувалося насправді. Не можуть зробити цього й архівні документи, на яких значною мірою грунтується ця книжка. Всі, хто найяскравіше писав про ГУЛАГ, це знали — і саме тому я хотіла б одному з них дати сказати слово на закінчення теми «статистики», «архівів» і «документів».
1990 року письменник Лев Разгон отримав дозвіл ознайомитися зі своєю архівною справою — тонкою папкою документів щодо його арешту і арешту його першої дружини Оксани, а також кількох членів її сім’ї. Він прочитав документи і пізніше написав про це. У своєму творі він говорить про документи у цій папці; про обмаль доказів; про сміховинність звинувачень; про трагедію матері своєї дружини; про неясність мотивів свого тестя, чекіста Гліба Бокия; про дивовижну безжальність тих, хто всіх їх знищив. Та найбільше мене вразило у цій розповіді про роботу письменника в архіві те, що він говорить про подвійність, яка залишилася в нього після знайомства з цими документами:
«Я вже давно перестав гортати сторінки справи, вони лежать біля мене вже більш як годину, а може, дві, холонучи від власних думок. Мій охоронець [архівіст КГБ] уже почав багатозначно покашлювати і подивлятися на годинник. Час іти. Робити мені тут більше нічого. Я віддаю папки, тихий юнак з КГБ байдуже знову кидає їх до своєї авоськи. Я йду сходами донизу, проходжу темними коридорами, проходжу вахту, на якій у мене навіть не перевірили документів, і виходжу на Лубянську площу.
Зараз тільки п’ята вечора, але вже майже темно; безперервно сіється тихий дрібний дощ. Будівля залишається позаду, я стою на тротуарі і думаю, що робити далі. Як жахливо, що я не вірю в Бога і не можу зайти кудись до маленької церкви, стати у теплі свічок, зазирнути у вічі Христу на хресті, сказати і зробити те, що робить життя віруючих стерпнішим…
Я знімаю шапку, і дощові краплі чи то сльози течуть по моєму обличчю. Мені 82 роки, і я стою тут, знову переживаю це все… Я чую голоси Оксани і її матері… Я пам’ятаю, можу пригадати їх — кожен. І якщо я вижив, то це мій обов’язок…»[2043]
Бібліографія
Akhmatova, Anna, The Poems of Akhmatova, ed. and trans., Stanley Kunitz, Max Hayward, Boston, 1967.
Aksyonov, Vasily, Generations of Winter, New York, 1995.
Amalrik, Andrei, Involuntary Journey to Siberia, trans. Manya Harari and Max Hayward, New York, 1970.
Amster, Gerald, Asbell, Bernard, Transit Point Moscow, New York, 1984.
Andreev-Khomiakov, Gennady, Bitter Waters: Life and Work in Stalin’s Russia, Boulder, CO, 1997.
Armonas, Barbara, Leave Your Tears in Moscow, Philadelphia and New York, 1961.
Bardach, Janusz (with Kathleen Gleeson), Man Is Wolf to Man: Surviving Stalin’s Gulag, London, 1998.
Berger, Joseph, Nothing But the Truth, New York, 1971.
Brodsky, Joseph, Less Than One, New York, 1986.
Buber-Neumann, Margarete, Under Two Dictators, trans. Edward Fitzgerald, London, 1949.