У газеті не так вже й багато розповідається про вищу справедливість радянської системи. У числі від 18 січня 1933 року надруковано промову одного з табірних начальників Лазаря Когана: «Ми не можемо судити, чи хтось справедливо, чи несправедливо засуджений. Це справа прокурора… Ми зобов’язані створити щось цінне для держави вашою роботою, і зобов’язані зробити когось цінного для держави з вас самих»[302].
Також заслуговує на увагу у «Перековці» відкритий і надзвичайно відвертий «відділ скарг». В’язні писали туди, щоб поскаржитися, з одного боку, на «сварки і лайку» у жіночих бараках і «співання слави» — з іншого; на нереальні норми; на нестачу черевиків або чистої нижньої білизни; на непотрібне биття коней; на чорний ринок у центрі Дмитрова, в якому розміщувався штаб табору; та на погане поводження з технікою («немає поганих машин, є тільки погані керівники»). Пізніше така відкритість у висвітленні табірних проблем зникне — вона існуватиме лише у листуванні інспекторів з їхніми московськими повелителями. Однак на початку 1930-х років така «гласность» була цілком звичайним явищем як у самих таборах, так і поза ними. Вона являла собою природну частину наполегливої шаленої кампанії за поліпшення становища, поліпшення роботи, і — понад усе — за те, щоб витримати темпи, яких гарячково вимагало сталінське керівництво[303].
Йдучи сьогодні берегом Біломорського каналу, тяжко собі уявити ту майже істеричну атмосферу. Я побувала тут одного сонного серпневого дня 1999 року у супроводі кількох місцевих істориків. Ненадовго ми зупинилися, щоб подивитися на маленький пам’ятник жертвам каналу у Повенці; на пам’ятнику короткий напис: «Невинним, які загинули під час будівництва Біломорського каналу, 1931–1933». Один із моїх супутників наполіг на тому, щоб за традицією викурити тут цигарку «Біломор». Він пояснив, що марка цигарок «Біломор», колись найпопулярніших у Радянському Союзі, протягом десятиліть була єдиним пам’ятником будівникам каналу.
Неподалік лежав трудпоселок — «селище висланих», — зараз фактично порожній. Великі, колись міцні, типові для Карелії дерев’яні будинки стояли із забитими вікнами. Деякі вже почали хилитися. Місцевий житель, за походженням білорус — він навіть трохи говорив по-польськи, — розповів нам, що кілька років тому хотів був купити один із цих будинків, однак місцева влада не продала. «Зараз усе розвалюється», — сказав він. На маленькому городі за своїм будинком він вирощував гарбузи, огірки і якісь ягоди. Він запропонував нам випити самогону. З городом і 550 рублями пенсії на місяць — у той час це було приблизно 22 долари — він мав достатньо, за його словами, щоб прожити. Звичайно ж, роботи на каналі не було.
Воно й не дивно: на самому каналі купалися діти і кидалися камінням. У каламутній мілкій воді бродили корови, крізь тріщини в бетоні проріс бур’ян. Біля одного зі шлюзів у маленькому будиночку з рожевими фіранками і справжніми сталінськими колонами сиділа жінка, яка контролювала рівень води; вона сказала нам, що тут за день проходить щонайбільше сім суден, а часто буває по три-чотири. Це було більше, ніж бачив 1966 року Солженіцин, коли він провів на березі каналу цілий день і побачив дві баржі, обидві завантажені дровами. Більша частина товарів тоді, як і тепер, перевозилася залізницею; водний шлях, як розповів йому працівник каналу, такий мілкий, що «навіть підводні човни не можуть пройти його своїм ходом; їх треба вантажити на баржі»[304].
Здається, судноплавний шлях з Балтійського до Білого моря, зрештою, не виявився таким уже й конче необхідним.
Розділ 5
ТАБОРИ РОЗРОСТАЮТЬСЯ
Мы идем, а за нами следом
Всем бригадам весело идти.
Впереди стахановской победой
Нам открылись новые пути…
Старый путь уж будет нам неведом,
Мы из ямы вышли на подъем,
По пути стахановской победы
В жизнь свободную уверенно идем.
З політичної точки зору Біломорський канал був найважливішим проектом ГУЛАГу тієї епохи. Завдяки особистій зацікавленості Сталіна на його будівництво не шкодували жодних наявних ресурсів. Найширше прославлення його успіху гарантувала масована пропаганда. Та Біломорський канал не був типовим новим проектом ГУЛАГу, з яких він не був ні першим, ні найбільшим.