Інші експедиції залишалися на триваліший час. 1931 року бригада з 23 осіб вирушила з Ухти на північ річками, щоб розпочати видобуток вугілля на величезному родовищі — Воркутинському вугільному басейні, — відкритому за рік до того у полярній тундрі в північній частині Комі. Як і в усіх таких експедиціях, геологи прокладали шлях, в’язні вели човни, а невелика група співробітників ОГПУ керувала операцією, на веслах і пішки йдучи по тундрі, яка влітку кишіла комарами. Перші ночівлі влаштовувалися під відкритим небом, потім якось побудували табір, пережили зиму і наступної весни збудували першу примітивну шахту — «Рудник № 1». Кайлами, лопатами і дерев’яними тачками, без жодних механізмів, в’язні почали видобуток вугілля. Всього лише за шість років «Рудник № 1» виросте у місто Воркуту, головний штаб Воркутлагу, одного з найбільших і найсуворіших таборів у всьому ГУЛАГу. 1938 року у Воркутлагу утримувалося 15 тисяч в’язнів і видобувалося 188 206 тонн вугілля[315].
Не всі нові мешканці Комі формально були в’язнями. З 1929 року сюди також почали направляти «спецпоселенців». Спочатку це були майже виключно куркулі, яких привозили з сім’ями і які мали обживати цю землю. Сам Ягода проголосив, що поселенцям слід давати «вільний час», у який вони мали працювати на городі, вирощувати свиней, рибалити і будувати собі житло: «Спершу вони житимуть на табірних пайках, а потім — власним коштом»[316]. Усе це звучало досить радісно, та насправді майже п’ять тисяч сімей, які прибули 1930 року — понад 16 тисяч осіб, — як і в інших місцях, не знайшли тут майже нічого. На листопад того року було збудовано 268 бараків, а потрібно було щонайменше 700. У кімнатах жило по чотири-п’ять сімей. Не було достатньо їжі, одягу, зимового взуття. У селищах не було лазень, доріг, пошти і телефонного зв’язку[317].
Хоча частина поселенців померла, а багато намагалися тікати — до кінця липня було здійснено 344 таких спроби, — поселенці в Комі стали постійним доповненням до тутешньої табірної системи. Пізніші хвилі репресій приносили до регіону нових — зокрема поляків і німців. Тому по-місцевому деякі селища Комі називаються «Берлінами». Поселенці не жили за колючим дротом, однак виконували ту саму роботу, що і в’язні, іноді — у тих самих місцях. 1940 року один з таборів було перетворено на селище поселенців — це свідчить, що ці дві групи у певному сенсі були еквівалентні. Багато поселенців також ставали охоронцями або адміністраторами в таборах[318].
З часом географічне зростання відбивалося у термінології. 1931 року Ухтинську експедицію було перейменовано в Ухто-Печорський виправно-трудовий табір, або Ухтпечлаг. У наступні два десятиліття Ухтпечлаг ще багато разів перейменовуватимуть, реорганізовуватимуть і розділятимуть — відповідно до змін у географії, до розширення цієї імперії і зростання її бюрократії. Насправді на кінець десятиліття Ухтпечлаг уже взагалі не був єдиним табором. Він розрісся у цілу мережу таборів, всього їх було понад 20, зокрема Ухтпечлаг і Ухтіжемлаг (нафта і вугілля), Устьвимлаг (деревина), Воркута й Інта (видобуток вугілля), Сєвжелдорлаг (залізниці)[319].
Протягом наступних кількох років зростало «населення» Ухпечлагу і його спадкоємці, відповідно до щораз вищих вимог з’являлися нові установи і будівлі. Коли потрібні були лікарні, адміністрація їх будувала, а також впроваджувала систему підготовки аптекарів і медперсоналу з числа в’язнів. Коли виникала потреба у їжі, створювалися власні колгоспи, склади і системи розподілу. Коли потрібна була електрика, будувалися електростанції. Коли були потрібні будматеріали, споруджувалися цегельні заводи.
315
Експозиція у Воркутинському краєзнавчому музеї; також «Воркутинстрой НКВД» (документ МВД, датований січнем 1941 року) із зібрання Товариства «Меморіал», Сиктивкар; Охотин, Рогинский. — с. 192.
317
Игнатова, Н. Спецпереселенцы в Республике Коми в 1930–1940-е гг. // Корни травы. — с. 23–25.