Коли виникала потреба у кваліфікованих робітниках, їх готували з тих, кого мали. Більшість екс-куркулів були неписьменні або напівписьменні, що призводило до величезних проблем, коли доходило до роботи порівняно високого технічного рівня. З цієї причини адміністрація створила технічні училища, які, у свою чергу, потребували нових приміщень і нових кадрів: викладачів математики і фізики, а також «політичних інструкторів» для нагляду за їхньою роботою[320]. У 1940-ві роки у Воркуті — місті, збудованому на вічній мерзлоті, вуличне покриття і комунікації якого потрібно міняти щороку, — були свої геологічний інститут і університет, театри і лялькові театри, плавальні басейни і дитячі ясла.
Однак те, що розростання Ухтпечлагу не супроводжувалося гучною рекламою, не означає, що воно було спонтанним. Поза сумнівом, низове табірне начальство бажало зростання своїх підприємств, а поряд із цим — зростання власного престижу. Створення багатьох нових таборів-відгалужень було спричинене не центральним плануванням, а нагальною потребою. Разом з тим існувало точне взаємодоповнення між потребами радянського уряду (місце, куди можна відправляти ворогів) і потребами місцевими (більша кількість людей на лісоповалах). Коли, наприклад, 1930 року Москва пропонувала «спецпоселенців», місцеві вожді приймали їх із задоволенням[321]. Також доля таборів обговорювалася на найвищому рівні. Варто відзначити, що у листопаді 1932 року політбюро — за участю Сталіна — присвятило більшу частину свого засідання обговоренню поточного стану і планів на майбутнє Ухтпечлагу; при цьому перспективи і шляхи їх досягнення обговорювалися з дивовижною докладністю. Зі знайомства з протоколами того засідання виникає враження, що політбюро вирішувало все, чи принаймні з ним узгоджувалося все хоч якось важливе: які шахти копати, які залізниці будувати, скільки потрібно тракторів, автомобільного і водного транспорту, скільки висланих сімей можуть прийняти табори. Політбюро також виділило кошти на будівництво таборів: понад 26 мільйонів рублів[322].
Тож невипадково, що протягом трьох років після ухвалення цих рішень кількість в’язнів зросла майже вчетверо — з 4797 в середині 1932 року до 17 852 в середині 1933-го[323]. Хтось на найвищому рівні радянської ієрархії хотів, щоб Ухтпечлаг зростав. За тієї влади і авторитету, які потрібні були для згаданих рішень і змін, цим кимось міг бути тільки сам Сталін.
Так само, як Освенцім у масовій свідомості став табором, що символізує всі інші нацистські табори, слово «Колима» стало синонімом найжахливішого у ГУЛАГу. «Колима, — пише один історик, — це річка, гірський ланцюг і метафора»[324]. Багатий на корисні копалини — і передусім на золото, — величезний Колимський край на далекому північному сході Сибіру, на узбережжі Тихого океану, мабуть, є і найсуворішим у Росії. На Колимі холодніше, ніж у Комі, — взимку температура тут періодично падає нижче від 49 градусів, — і Колима знаходиться ще далі[325]. До колимських таборів в’язнів везли поїздами через весь Радянський Союз — іноді ця дорога тривала три місяці — у Владивосток. Далі пливли Охотським морем, яке знаходиться на північ від Японських островів, до порту Магадан і долини річки Колими.
Перший колимський начальник — одна з найколоритніших постатей в усій історії ГУЛАГу. Старий більшовик Едуард Берзін був командиром Першої дивізії латиських стрільців, яка охороняла Кремль 1918 року. Пізніше він брав участь у розгромі соціалістів-революціонерів, які виступили проти Леніна, і у викритті «британської змови» Брюса Локгарта[326]. 1926 року Сталін поставив перед Берзіном завдання організації Вишлагу, одного з перших великих таборів. Він підійшов до цієї роботи з величезним ентузіазмом, що надихнуло історика Вишлагу написати про період його правління як про вершину «романтичного періоду» ГУЛАГу[327].
ОГПУ будувало Вишлаг одночасно з Біломорським каналом, і, як видається, Берзін дуже підтримував (чи принаймні так говорив) ідеї Горького про виправлення в’язнів. З патерналістським запалом Берзін забезпечував в’язнів кінотеатрами і дискусійними клубами, бібліотеками і їдальнями, «як ресторани». Він розбивав сади з фонтанами, був навіть маленький зоопарк. Він також регулярно платив в’язням зарплату і проводив ту саму політику «дострокового звільнення за добру роботу», що й начальство на Біломорському каналі. Від цих послаблень вигравали не всі: в’язнів, котрі, як вважалося, погано працюють або тих, кому просто не поталанило, могли послати на один з численних лісових лагпунктів у тайгу — умови там були гірші, смертність вища, в’язнів там без шуму мордували і навіть вбивали[328].
321
Игнатова, Н. Спецпереселенцы в Республике Коми в 1930–1940-е гг. // Корни травы. — с. 23–25.
325
Nordlander, «Capital of the Gulag»; дякую Девідові Нордлендеру, праця якого про Колиму — досі найповніше грунтоване на архівних даних західне дослідження колимської теми, — за інформацію з історії Колими, що подасться у цьому та інших розділах.
327
Бесіда автора з Віктором Шміровим (Товариство «Меморіал», Перм), 31 березня 1998 року.