Правда, перші роки були так само, як і всюди, позначені хаосом і дезорганізацією. 1932 року в регіоні працювало близько десяти тисяч в’язнів — серед них були групи в’язнів-інженерів та інших фахівців, знання й уміння яких чудово відповідали завданням, що перед ними стояли, — поряд із більш як трьома тисячами добровольців «вільнонайманих» — працівників таборів, які не були в’язнями[335]. Велику кількість людей супроводжували високі показники смертності. З 16 тисяч в’язнів, які прибули на Колиму в перший рік керівництва Берзіна, лише 9928 дісталися живими Магадана[336]. Їх, погано вдягнених і незахищених, чекали снігові бурі: ті, хто вижив у перший рік, потім стверджуватимуть, що живими залишилися тільки половина[337].
Втім, коли минув період початкового безладу, становище поступово поліпшилося. Берзін напружено працював для покращення умов життя, очевидно, вважаючи, що для добування великих кількостей золота в’язням потрібне тепло і добра їжа. В результаті цього, пише Томас Сговіо, американець — в’язень Колими, табірні «старожили» тепло згадували правління Берзіна: «Коли мороз був більший за мінус 60, їх не посилали на роботу. Кожного місяця їм давали три дні відпочинку. Їжі було досить, і вона була поживною. Зекам давали теплий одяг — хутряні шапки і валянки»[338]. Ще один колимський в’язень, Варлам Шаламов, чиї «Колимські оповідання» — серед найстрашніших в усій літературі про радянські табори, також писав про період Берзіна як про часи, коли були «чудова їжа, одяг, робочий день взимку 4–6 годин, влітку — 10 годин, колосальні заробітки для в’язнів, що давали їм змогу допомагати сім’ям і повертатися після терміну на материк забезпеченими людьми… Тодішні кладовища в’язнів такі нечисленні, що можна подумати, що колимчани — безсмертні»[339].
За кращих, ніж вони будуть пізніше, умов життя табірне керівництво також ставилося до в’язнів з більшою людяністю. У той час межа між вільнонайманим добровольцем і в’язнем не була чіткою. Ці дві групи нормально між собою спілкувалися; в’язням іноді дозволялося залишати бараки і жити у «вільних» селищах, їх могли підвищувати — можна було стати охоронцем чи геологом або інженером[340]. Марії Йоффе, висланій на Колиму в середині 1930-х років, було дозволено мати книжки і папір; вона згадує, що більшості висланих сімей дозволялося жити разом[341].
У той час в’язням також дозволялося — до певної міри — брати участь у політичному житті. Як і Біломорський канал, Колима породжувала своїх ударників і стахановців. Один в’язень став навіть «інструктором зі стахановських методів праці» Дальстрою, а в’язні, що добре працювали, отримували значки «Колимський ударник»[342].
Як і в Ухтпечлагу, інфраструктура на Колимі дуже швидко ускладнювалася. У 1930-ті роки в’язні збудували не лише шахти, а й доки і хвилерізи у магаданському порту, а також єдину в краї велику дорогу, Колимську трасу, що веде з Магадана на північ. Більшість лагпунктів Сєввостлагу знаходилися вздовж цієї дороги; часто їх називали за відстанню від Магадана (наприклад, «Табір 47-й кілометр»). В’язні також побудували і саме місто Магадан, яке 1936 року мало 15 тисяч мешканців і далі продовжувало зростати. Повернувшись до міста 1947 року, відбувши кілька років у віддаленіших таборах, Євгенія Гінзбург «ледь не зомліла від здивування і захоплення» швидкістю зростання Магадана: «Лише за кілька тижнів я помітила, що великі будинки можна порахувати по пальцях. Але в той час це справді було для мене великим містом»[343].
Насправді Гінзбург була однією з небагатьох, хто звернув увагу на цей цікавий парадокс. Дивно, але правда: на Колимі, як і в Комі, ГУЛАГ повільно ніс цивілізацію — якщо це можна так назвати — до віддалених пусток. Там, де раніше були самі лише ліси, будувалися дороги; на болотах з’являлися будинки. Корінні народи відсувалися, щоб звільнити простір для міст, заводів і залізниць. Через багато років одна жінка, дочка табірного кухаря з віддаленого поселення Локчимлагу, одного з лісових таборів Комі, згадувала у розмові зі мною, яким було життя, коли табори ще діяли: «О-ох, овочів був цілий склад, на полі повно гарбузів, а не така гола пустка, як тепер». Вона з відразою махнула рукою в напрямку маленького села, яке стоїть тепер на місці колишніх табірних штрафних ізоляторів: «І тут було справжнє електричне освітлення, а начальники на своїх великих машинах майже кожного дня приїжджали і від’їжджали…»
Гінзбург більш яскраво пише про те саме враження: