«Незбагненне людське серце! Адже я всією душею проклинаю того, кому спало на думку будувати місто у цій вічній мерзлоті, прогріваючи її кров’ю, потом і сльозами невинних людей. І в той самий час я явно відчуваю якусь безглузду гордість… Як він виріс, яким красивим став за сім років моєї відсутності, наш Магадан! Просто не впізнати. Я милуюся кожним ліхтарем, кожним шматком асфальту і навіть афішею, що сповіщає про постановку у Будинку культури спекгаклю — оперети «Принцеса доларів». Напевно, тому що нам дорогий кожний шматок нашого життя, навіть найгіркіший»[344].
На 1934 рік розширення ГУЛАГу на Колимі, у Комі, в Сибіру, в Казахстані та інших районах Радянського Союзу відбувалося за зразком Соловецького табору. На тому першому етапі недбалість, хаос і неорганізованість спричинилися до численних смертей. Навіть без відвертого садизму немислима жорстокість охорони, яка ставилася до в’язнів, як до худоби, призводила до величезних страждань.
Водночас із плином часу система, здавалося, починає з коливаннями внормовуватися. Досягши свого піку 1933 року, знизився рівень смертності — голод відступив, поліпшилася організація в таборах. За офіційною статистикою, рівень смертності становив близько 4%[345]. Ухтпечлаг добував нафту, Колима — золото, табори в Архангельській області валили ліс. У Сибіру будувалися дороги. Помилок і нещасть було більш ніж досить, але так само було і всюди в СРСР. Темпи індустріалізації, брак планування і нестача добре підготовлених фахівців робили нещасні випадки і надмірні витрати неминучими, про що, звичайно ж, знали начальники великих будов і підприємств.
Незважаючи на невдачі, ОГПУ швидко перетворювалося на один із найпотужніших економічних суб’єктів у країні. 1934 року Дмитлаг, табір, що будував канал Москва-Волга, мав у своєму розпорядженні майже 200 тисяч в’язнів — більше, ніж було задіяно на будівництві Біломорського каналу[346]. Виріс також і Сиблаг — 63 тисячі в’язнів, а Дальлаг за чотири роки від дня свого заснування збільшив кількість в’язнів більш як утричі — 1934 року їх там було 50 тисяч. По всьому Радянському Союзу створювалися нові табори: Сазлаг в Узбекистані — його в’язні працювали в колгоспах; Свірлаг біля Ленінграда — там в’язні валили ліс і виготовляли вироби з дерева для міста; Карлаг у Казахстані, де були в’язні-колгоспники, робітники і навіть рибалки[347].
І також саме 1934 року ОГПУ було вкотре реорганізовано і перейменовано, почасти — відповідно до його нового статусу і відповідальності. Того року таємна поліція офіційно стала Народним комісаріатом внутрішніх справ і отримала новий широковідомий акронім — НКВД [народный комиссариат внутренних дел]. Під цим новим іменем НКВД тепер контролювало понад мільйон в’язнів[348]. Але порівняний спокій тривав недовго. Несподівано система опинилася на краю повного перевороту, революції, яка однаково нищитиме і господарів, і рабів.
Розділ 6
ВЕЛИКИЙ ТЕРОР І ЙОГО НАСЛІДКИ
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки.
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.
Кажучи об’єктивно, роки 1937 і 1938 — пам’ятні як роки Великого терору — не були найсмертоноснішими в історії таборів. Не були вони й часом, коли система досягла найбільших розмірів: кількість в’язнів у наступному десятилітті буде набагато більшою і досягне піку набагато пізніше, ніж це зазвичай вважається, — 1952 року. Незважаючи на неповноту доступної статистики, очевидно, що смертність у таборах зростала як у період голодомору на селі у 1932–1933 роках, так і в найгірші моменти Другої світової війни — у 1942-му і 1943-му, коли загальна кількість людей, що відбували вироки у трудових таборах, в’язницях і таборах для військовополонених, становила близько чотирьох мільйонів[350].
В історичному аспекті також можна стверджувати, що важливість 1937 і 1938 років є перебільшеною. Навіть Солженіцин скаржився на тих, хто засуджував злочини сталінізму, «чіпляючись до років, що кісткою застрягнули нам у горлі, 37-й і 38-й», і в одному сенсі він має рацію[351]. Все ж таки Великому терору передували два десятиліття репресій. Від 1918 року і далі проводилися масові арешти і масові депортації, спершу опозиційних політиків на початку 1920-х років, потім «саботажників» у кінці 1920-х, потім куркулів на початку 1930-х. Всі ці епізоди масових арештів супроводжувалися регулярними полюваннями на відповідальних за «суспільні безпорядки».
350
Bacon. — p. 30, 122. Автор добирає цифри з різних джерел, він додає кількості усіх категорій в’язнів, зайнятих на примусовій роботі. Докладніше щодо статистики див. Додаток.