У свою чергу, за Великим терором іде навіть ще більше арештів і депортацій — поляків, українців і прибалтів з територій, захоплених 1939 року; червоноармійців-«зрадників», захоплених у полон ворогом; звичайних людей, які опинилися не по той бік фронту після вторгнення нацистів 1941 року. Пізніше, 1948 року, будуть нові арешти колишніх в’язнів таборів, а ще пізніше, перед самою смертю Сталіна, масові арешти євреїв. Незважаючи на те, що жертви 1937 і 1938 років, ймовірно, були людьми більш відомими, і на те, що ніколи вже не повторюватиметься щось подібне до «показових судових процесів» тих років, про арешти Великого терору найкраще буде говорити не як про зеніт репресій, а як про одну з незвичайних хвиль репресій, які прокочувалися країною в часи правління Сталіна: Великий терор завдав потужнішого удару еліті — старим більшовикам, провідним членам партії і воєначальникам, — загалом торкнувся більшої кількості суспільних верств і вилився у незвичайно велику кількість смертних вироків.
Проте в історії ГУЛАГу 1937 рік є по-справжньому межовим. Бо саме цього року радянські табори на певний час трансформувалися з в’язниць, якими керували байдужі тюремники і в яких люди гинули через нещасні випадки, на справжні табори смерті, де людей свідомо виснажували роботою до смерті або й просто вбивали у набагато більших кількостях, ніж це було раніше. Хоча така трансформація була далеко не послідовною і хоча умисна згубність таборів 1939 року таки пішла на спад — показники смертності зростатимуть і спадатимуть відповідно до обставин воєнного й ідеологічного характеру аж до смерті Сталіна 1953 року — Великий терор однаковою мірою позначився на свідомості і табірних охоронців, і в’язнів[352].
Як і решта країни, населення ГУЛАГу могло спостерігати ознаки наближення терору. Після досі не розкритого вбивства популярного ленінградського партійного лідера Сергія Кірова у грудні 1934 року Сталін видав низку указів, що надавали НКВД набагато ширших повноважень арештовувати, судити і страчувати «ворогів народу». Всього за кілька тижнів двоє провідних більшовиків, Камєнєв і Зінов’єв — обидва колишні опоненти Сталіна, — стали жертвами цих указів і були заарештовані разом з тисячами своїх справжніх і гаданих прихильників — багато з них були ленінградцями. Після цього було проведено масові виключення з партії, хоча, необхідно відзначити, вони не були масовішими за виключення, що проводилися раніше у 1930-ті роки.
Поволі чистка ставала кривавішою. Протягом весни і літа 1936 року сталінські слідчі працювали з Каменєвим і Зінов’євим, а також з групою колишніх прихильників Льва Троцького, готуючи їх до «зізнання» на великому відкритому процесі, який і відбувся у серпні. Усіх підсудних разом з численними родичами після нього було страчено. Далі настала черга інших провідних більшовиків, серед них — і харизматичного Миколи Бухаріна. І тут також потерпіли члени родин.
Манія арештів і страт поширювалася партійною ієрархією і суспільством. З самої гори її підштовхував Сталін, використовуючи терор для знищення своїх ворогів, створення нового класу вірних йому керівників, залякування радянського населення — і наповнення концентраційних таборів. Починаючи з 1937 року він підписував розпорядження, які розсилалися начальникам НКВД на місцях, з вимогами щодо кількості арештованих (без зазначення причини) по кожному регіону. Деяким слід було виносити вироки «першої категорії» — до страти, а іншим давати «другу категорію» — ув’язнення в концентраційних таборах терміном від восьми до десяти років. «Найнебезпечніших» з останніх слід було поміщати у спеціальні політичні в’язниці — з тим, щоб вони не могли «справляти згубного впливу» на інших в’язнів. Деякі науковці висловлюють припущення, що квоти НКВД для різних частин країни складалися відповідно до уявлення про концентрацію «ворогів» у тому чи тому регіоні. З іншого боку, тут взагалі може не бути жодного зв’язку[353].
Ці накази дуже нагадують розпорядження чиновника, що розробляє п’ятирічний план. Ось, наприклад, один такий документ, датований 30 липня 1930 року:
| Перша категорія | Друга категорія | Разом | |
| Азербайджанська РСР | 1500 | 3750 | 5250 |
| Вірменська РСР | 500 | 1000 | 1500 |
| Білоруська РСР | 2000 | 10000 | 12000 |
| Грузинська РСР | 2000 | 3000 | 5000 |
| Киргизька РСР | 250 | 500 | 750 |
| Таджицька РСР | 500 | 1300 | 1800 |
| Туркменська РСР | 500 | 1500 | 2000 |
| Узбецька РСР | 750 | 4000 | 4750 |
| Башкирська АРСР | 500 | 1500 | 2000 |
| Бурят-Монгольська АРСР | 350 | 1500 | 2000 |
| Дагестанська АРСР | 500 | 2500 | 3000 |
| Карельська АРСР | 300 | 700 | 1000 |
| Кабардино-Балкарська АРСР | 300 | 700 | 1000 |
| Кримська АРСР | 300 | 1200 | 1500 |
| Комі АРСР | 100 | 300 | 400 |
| Калмицька АРСР | 100 | 300 | 400 |
| Марійська АРСР | 300 | 1500 | 1800 |
| І т. д.[354] |
352
Якщо у примітках не вказано інше, то джерелом є праці: Conquest,
354
Труд, № 88, 4 июня 1992; цит. у Getty, Naumov. — p. 472–477; багато схожих документів див. у Sabbo. — p. 297–304.