Очевидно, що чистка у жодному сенсі не була спонтанною: завчасно навіть готувалися нові табори для нових в’язнів. Не наражалася чистка і на якийсь значний опір. Московське керівництво НКВД очікувало від своїх підлеглих на місцях ентузіазму, який ті з готовністю виказували. «Ми просимо дозволу додатково розстріляти 700 осіб з банд дашнаків та інших антирадянських елементів», — клопоталося перед Москвою НКВД Вірменії у вересні 1937 року. Сталін особисто підписав схожий запит (так само, як він або Молотов підписали багато інших): «Я піднімаю кількість в’язнів першої категорії у Красноярському краї до 6600». На одному із засідань політбюро у лютому 1938 року НКВД України було дано дозвіл на арешт додаткових 30 тисяч «куркулів та інших антирадянських елементів»[355].
У радянському суспільстві дехто схвалював нові арешти: несподіване відкриття існування величезних кількостей «ворогів», багато з яких посідали найвищі партійні місця, пояснювало, чому — незважаючи на Великий сталінський перелом, незважаючи на колективізацію, незважаючи на п’ятирічку — Радянський Союз залишався таким бідним і відсталим. Більшість, однак, була надто налякана і збентежена видовищем зізнань славних революціонерів і зникненням сусідів для того, щоб взагалі висловлювати якісь думки стосовно того, що діється.
У ГУЛАГу чистка в першу чергу позначилася на табірних начальниках — багатьох із них було знищено. Якщо для решти країни 1937 рік буде пам’ятним як рік, коли Революція пожирала своїх дітей, то у системі таборів його могли пам’ятати як рік, коли ГУЛАГ поглинав своїх засновників, починаючи від самої гори: Генріх Ягода, шеф таємної поліції, на якому лежала найбільша відповідальність за розширення табірної системи, був засуджений і розстріляний 1938 року, після того, як він просив про помилування у листі до Верховної Ради. «Помирати тяжко, — писала людина, яка послала на смерть так багато інших людей — Перед усім народом і партією я стою на колінах і прошу помилувати мене, зберегти мені життя»[356].