Але у табірному фольклорі 1937 рік відобразився не тільки як рік Великого терору; це також був рік повного зникнення пропаганди перевиховання злочинців; про це зовсім перестали навіть говорити. Почасти це може пояснюватися загибеллю і арештами тих, хто брав у цій кампанії найактивнішу участь. Зник Ягода, все ще пов’язаний у масовій свідомості з Біломорським каналом. У червні 1936 року несподівано помер Горький. І. Л. Авербаха, співавтора Горького по книжці «Канал імені Сталіна» і автора книжки «Від злочину до праці», наступного тому, присвяченого каналу Москва-Волга, було звинувачено у «троцькізмі» і у квітні 1937 року арештовано. Те саме сталося і з багатьма іншими письменниками, що під керівництвом Горького брали участь у підготовці книжки про Біломорський канал[365].
Однак така зміна має і глибші причини. З радикалізацією політичної риторики і посиленням політичних переслідувань змінювався також і статус таборів, де сиділи небезпечні політичні в’язні. І в країні, охопленій параноєю та шпигуноманією, саме існування таборів для «ворогів» і «шкідників» якщо й не стало повністю секретним (у 1940-х роках для багатьох радянських міст звичайним явищем були в’язні, що працювали на будівництві доріг і житла), то принаймні вже не обговорювалося публічно. П’єса Миколи Погодіна «Аристократи» 1937 року була заборонена; вона знову на короткий час повернулася до театральних репертуарів тільки 1956 року, вже після смерті Сталіна[366]. До списків заборонених книжок також було внесено і «Канал імені Сталіна» Горького; причини цього залишаються неясними. Можливо, нове начальство НКВД не могло більше терпіти барвистого славослів’я на адресу опального Ягоди. Чи, може, яскраве зображення успішного перевиховання «ворогів» більше не мало сенсу в епоху, коли весь час з’являлися нові вороги і коли сотні тисяч їх замість перевиховання страчувалися. Та й, звісно, історії про милих всезнаючих чекістів не дуже поєднувалися з масовими чистками в НКВД.
Не бажаючи видаватися недостатньо ревними у виконанні завдання ізоляції ворогів режиму, московські керівники ГУЛАГу видали нові таємні внутрішні інструкції, які вимагали нових значних витрат. Усю кореспонденцію тепер необхідно було надсилати зі спецкур’єрами. Тільки 1940 року кур’єри НКВД мали доставити 25 мільйонів таємних пакетів. Ті, хто писали листи у табори, тепер писали їх на поштові скриньки, тому що таємницею стало місцезнаходження таборів. Самі табори зникли з карт. Навіть у внутрішній кореспонденції НКВД вони називалися евфемізмами — «спеціальними об’єктами» (спецобъект) або «підрозділами» (подразделение) — з метою приховання їх справжньої діяльності[367].
Для конкретніших випадків, як щодо таборів, так і щодо діяльності їх в’язнів, НКВД розробило складний шифр, який міг використовуватися у відкритих телеграмах. Ці кодові слова перелічуються у документі НКВД 1940 року; деякі з них позначені ексцентричною творчістю. Вагітні жінки мали називатися «книжками», а жінки з дітьми — «рецептами». З іншого боку, чоловіків слід було називати «рахунками». Вислані були «сміттям», а в’язні під слідством — «конвертами». Табір був «трестом», а підрозділ табору — «заводом». Один із таборів мав кодову назву «Вільний»[368].
Мова змінилася також і в таборах. До осені 1937 року в офіційних документах і листах в’язнів часто називали за їхніми професіями, наприклад «лісоруби». 1940 року окремий в’язень більше не був лісорубом, він був просто в’язнем — «заключенным», або у більшості документів з/к, що читалося як «зек»[369]. Група в’язнів стала позначатися бюрократичним деперсоналізованим терміном «контингент». Не могли в’язні більше і змагатися за славне звання «стахановців»: один із табірних керівників розіслав своїм підлеглим обуреного листа, в якому їм наказувалося називати в’язнів, які добре працюють, «в’язнями, що працюють по-ударному» чи «в’язнями, які працюють за стахановськими методами праці».