За дегуманізацією «політичних» ішла велика, іноді радикальна зміна в умовах їхнього життя. ГУЛАГ 1930-х років був зазвичай дезорганізованим, часто жорстоким і іноді згубним. Разом з тим у певний час і в певних місцях у 1930-ті роки навіть політичним в’язням давалася реальна можливість погашення судимості. Будівельники Біломорського каналу читали газету «Перековка». У фіналі «Аристократів» Погодіна глядач бачив приклад «навернення» колишнього саботажника. Флора Лейпман — дочка шотландки, яка одружилася з росіянином, переїхала до Ленінграда і невдовзі після того була заарештована за шпигунство — відвідала 1934 року матір у північному лісовому таборі і виявила, що «у стосунках охоронців і в’язнів ще існував певний елемент людяності — КГБ ще не так удосконалилося і не так розумілося на психології, як кілька років потому»[380]. Лейпман знала, про що говорить — «кілька років потому» вона сама стала в’язнем. Бо після 1937 року ставлення справді змінилося, особливо — ставлення до в’язнів, засуджених за 58-ю статтею Кримінального кодексу за «контрреволюційні» злочини.
У таборах політичних зняли з планувальних та інженерних робіт і примусово повернули на «загальні роботи», що означало некваліфіковану фізичну працю в шахті або на лісоповалі: «ворогам» більше не дозволялося обіймати жодної хоч якось важливої посади — через побоювання щодо можливості саботажу з їхнього боку. Новий начальник Дальстрою Павлов особисто підписав наказ щодо геолога І. С. Давиденка, який мав «використовуватися як звичайний робітник» і якому «в жодному разі не дозволяється проводити незалежну роботу. Завдання Давиденка мають ретельно і щоденно контролюватися»[381]. У звіті, поданому в лютому 1939 року, начальник Белбалтлагу також заявляв, що він «повиганяв усіх співробітників, які не заслуговують на політичну довіру», і зокрема, «всіх колишніх в’язнів, засуджених за контрреволюційні злочини». З цього часу, завіряв він, адміністративні та інженерні роботи закріплюються за «комуністами, комсомольцями і довіреними фахівцями»[382]. Очевидно, що економічна продуктивність найвищим табірним пріоритетом уже не була.
В усій системі табірний режим став для звичайних кримінальних в’язнів та політичних суворішим. Хлібні пайки на початку 1930-х років становили до одного кілограма на день, це стосувалося навіть тих, хто не виконував норми на сто відсотків; для стахановців цей пайок міг навіть становити два кілограми. На багатьох лагпунктах Біломорського каналу м’ясо давали дванадцять днів на місяць[383]. До кінця десятиліття гарантований пайок зменшився більш як наполовину і становив від 400 до 450 грамів хліба; ті, кому вдавалося виконати 100% норми, отримували додатково ще по 200 грамів. Штрафний пайок зменшився до 300 грамів[384]. Про ті часи на Колимі Варлам Шаламов писав:
«У таборі для того, щоб здорова молода людина, почавши свою кар’єру у золотому вибої на чистому зимовому повітрі, перетворилася на доходягу, потрібен термін щонайменше від двадцяти до тридцяти днів при шістнадцятигодинному робочому дні, без вихідних, при систематичному голоді, порваному одягові й ночівлі в шістдесятиградусний мороз у дірявому брезентовому наметі… Бригади, що починають золотий сезон… не зберігають до кінця сезону жодної людини з тих, хто цей сезон почав, крім самого бригадира, днювального бригади та когось ще з особистих друзів бригадира»[385].
Умови погіршувалися і через те, що зростала кількість в’язнів — у деяких місцях з дивовижною швидкістю. Правда, політбюро намагалося заздалегідь підготуватися до цього припливу, наказавши ГУЛАГу розпочати будівництво п’яти нових лісових таборів у Республіці Комі, а також ще більшої кількості «у віддалених районах Казахстану». Для прискорення будівництва ГУЛАГу навіть було виділено «аванс у 10 мільйонів рублів» для організації цих нових таборів. На додачу народним комісаріатам оборони, охорони здоров’я і лісової промисловості було наказано віднайти 240 командирів і політичних працівників, 150 лікарів, 400 фельдшерів, 10 провідних фахівців лісової галузі та «50 випускників Ленінградської академії лісового господарства» для роботи у ГУЛАГу — негайно[386].
386
Труд, № 88, 4 июня 1992; цит. у Getty, Naumov. — p. 479–480; Н. А. Морозов, бесіда з автором, липень 2001 року.