Тим часом начальник Белбалтлагу — той самий, що так хизувався своїм успіхом в очищенні адміністративного персоналу табору від політичних в’язнів, — скаржився на «крайню нестачу адміністративного і технічного персоналу». Чистка зробила технічний персонал табору очевидно політично «здоровішим», — обережно писав він, — але вона також і «збільшила нестачу». Наприклад, у чотирнадцятому підрозділі табору було 12 500 в’язнів, з них тільки 675 не політичні. Однак більшість з них були засуджені за дуже тяжкі кримінальні злочини, що не давало їм змоги працювати на технічних і адміністративних посадах, а 184 були неписьменні — і тільки 70 можна було використовувати як писарів та інженерів[402].
За даними офіційної статистики, загальний оборот у таборах НКВД знизився з 3,5 мільярда рублів 1936 року до двох мільярдів рублів 1937-го. Валове виробництво у таборах також знизилося — з 1,1 мільярда рублів до 945 мільйонів[403].
Нерентабельність і кричущо погана організація таборів, як і зростання кількості хворих і померлих в’язнів, не залишилися непоміченими у Москві, де під час партійних зборів осередку центральної адміністрації ГУЛАГу відбулися дуже відверті обговорення табірної економіки. На зборах у квітні 1938 року один з чиновників скаржився на «хаос і безлад» у таборах в Республіці Комі. Він також звинувачував табірне начальство Норильська за створення «погано спланованого» нікелевого виробництва і марнування внаслідок цього значних коштів. При тих обсягах грошей, які були витрачені на створення нових лісових таборів, — нарікав інший адміністратор, — «ми могли очікувати більшого. Наші табори організовані несистематично. Головні будівлі зведено у грязюці, і тепер їх треба переносити».
На квітень 1939 року скарги посилилися. У північних таборах склалося «особливо тяжке становище із забезпеченням продуктами», що призвело до «величезного відсотка ослаблених працівників, величезного відсотка в’язнів, які не можуть працювати взагалі, і високого рівня смертності й рівня захворюваності»[404]. Того ж року Рада народних комісарів визнала, що до 60% в’язнів таборів потерпають від пелагри та інших захворювань, пов’язаних з поганим харчуванням[405].
Звичайно ж, відповідальність за ці проблеми лежала не тільки на Великому терорі. Як уже відзначалося, навіть лісові табори Френкеля, якими так захоплювався Сталін, насправді ніколи не були прибутковими[406]. Праця в’язнів завжди була — і завжди буде — набагато менш продуктивною, ніж вільна праця. Але цей урок ще не було засвоєно. Коли у листопаді 1938 року Миколу Єжова було усунуто від влади, його наступник на посаді керівника НКВД Лаврентій Берія майже відразу ж почав змінювати табірний режим і правила, раціоналізувати їх — усе це з метою повернути їх туди, де вони, на думку Сталіна, мали знаходитися: у серце радянської економіки.
Берія не дійшов — ще не дійшов — висновку про те, що табірна система за самою своєю природою є непродуктивною і марнотратною. Здається, що тоді він був переконаний у некомпетентності керівників табірної системи. Тоді він був сповнений рішучості перетворити табори на справді прибуткову частину радянської економіки — цього разу в дійсності.
Ні тоді, ні пізніше Берія не звільняв з таборів значних кількостей несправедливо засуджених в’язнів (хоча НКВД звільнило декого з таких в’язнів з тюрем). Табори ні тоді, ні пізніше не стали хоч якось гуманніші. Дегуманізація «ворогів» продовжувала домінувати у мові охоронців і адміністрації до самої смерті Сталіна. Продовжувалося злочинне поводження з політичними — а насправді з усіма в’язнями: 1939 року, під пильним особистим наглядом Берії, перші в’язні почали працювати на колимських уранових копальнях — фактично без жодного захисту від радіації[407]. Берія змінив тільки один аспект системи: він наказав начальникам таборів тримати більше в’язнів живими і краще їх використовувати.
Хоча це ніколи відверто не проголошувалося, Берія також послабив заборону «наймати» політичних в’язнів з інженерною, науковою та технічною підготовкою для роботи на інженерних посадах у таборах. Табірні начальники на низовому рівні все ще насторожено ставилися до використання політичних в’язнів як «спеціалістів» — і так триватиме до смерті ГУЛАГу в середині 1950-х років. 1948 року різні гілки апарату безпеки все ще продовжуватимуть сперечатися стосовно того, чи потрібно забороняти політичним в’язням працювати як фахівцям; дехто твердив, що це надто небезпечно з політичних міркувань, інші заявляли, що без них таборам надто тяжко працювати[408]. Хоча Берія так ніколи і не розв’язав цієї дилеми. Він надто сильно прагнув зробити НКВД продуктивною частиною радянської економіки для того, щоб дозволити усім найвидатнішим науковцям та інженерам — в’язням ГУЛАГу — відморожувати собі руки і ноги на Далекій Півночі. У вересні 1938 року він почав організовувати спеціальні групи і лабораторії для ув’язнених науковців, які серед в’язнів називалися шарашки. Солженіцин, який сам працював на шарашці, описав одну з них — «особливий таємний номерний науково-дослідний інститут» — у романі «У першому колі».