В Азії насамперед, як, утім, у Латинській Америці й у найбільших та найбільш густонаселених країнах світу, глобалізація світової економіки викличе стабільно високе економічне зростання. До цього додасться стала тенденція зростання кількості населення світу, у світлі якої з одного боку невпинно зростатиме абсолютна кількість людей, а з іншого їхні потреби підвищуватимуться в якісному плані. Цей сам по собі позитивний наслідок зростання добробуту для чимраз більшого населення світу має місце в тій реальності, в якій глобальній екосистемі Землі, а також регіональній екосистемі вже загрожує застій. Свічку глобального розвитку підпалено з двох боків: кількісного зростання населення земної кулі і якісного зростання їхніх потреб. З погляду регіонів переобтяження життєво важливої екосфери вже відбулося; це і забруднення повітря у мегаполісах розвиткових країн і країн третього світу, і надмірне споживання води, а ще ерозія грунту, спустелювання і невпинні вирубки лісів.
Крім того, вже нині можна зауважити, як потреби світової економіки в енергії в XXI столітті дедалі зростають, а це може призвести не тільки до важливих розподільних конфліктів із небезпечними наслідками для державної системи, миру і стабільності, а й майже неминуче потягне за собою подальшу дестабілізацію глобального клімату або різкого зростання ядерної загрози, тим-то для майбутнього це означає переважання серед способів виробництва енергії видобування копалин і використання ядерного палива.
За даними Міжурядової групи експертів зі зміни клімату (МГЕЗК) ООН, «невпинне потеплішання атмосфери матиме серйозні й незворотні наслідки для сільськогосподарського виробництва, збереження біорозмаїття, водних ресурсів, людських поселень і поширення таких захворювань, як малярія і холера. Ці наслідки найвідчутніше зачеплять здебільшого розвиткові країни й острівні держави»[83]. Крім того, Міжнародна енергетична агенція (ІЕА) вважає, що «з огляду на збільшення попиту на енергію очікується і зростання глобальних викидів вуглекислого газу ще на 36% до 2010 року і на 70% — до 2030 року, себто до 38 млрд. тонн, і дві третини цього об'єму припадуть на розвиткові країни. Проте викидів на душу населення (3 тонни на рік) і надалі залишатиметься там набагато менше, ніж у промислово розвинених країнах (13 тонн на рік)»[84].
Перед обличчям глобалізації та її очікуваної післядії на навколишнє середовище слід було б, здається, терміново подумати про ефективну глобальну політику в сфері клімату[85], проте робиться наразі все з точністю до навпаки. Кіотський протокол з охорони навколишнього середовища, покликаний урегулювати й обмежити права на викиди в атмосферу найбільшими забруднювачами вироблюваних людством парникових газів, у своєму перерозподілі опинився під серйозною загрозою. США скинули з себе відповідальність, не квапляться скорочувати свої викиди й інші великі економіки, боячись, що це значно сповільнить їхнє зростання. При цьому наслідки відмови від глобальної відповідальності багатих і розвинених країн побачити дуже просто: якщо головні забруднювачі у першому світі не зменшать своїх обертів, найбільші економіки розвиткових країн Азії і Латинської Америки просто домішають свої викиди у глобальний баланс вуглецю — і це матиме передбачувані у своїй фатальності наслідки для глобального клімату.
Глобалізована, а значить украй взаємозалежна, орієнтована на зростання світова економіка має усвідомити свою екологічну відповідальність. Глобальний розподільчий конфлікт між багатою Північчю і бідним Півднем надає цьому конфлікту вельми відчутної динаміки, в той час як Північ не готова до економічної, соціальної та екологічної політики поділу. І саме тут виявляється також суттєвий матеріальний недолік нинішнього глобального розподілу багатства, не кажучи про його моральну сумнівність, бо як багатий, так і жебрак залежатиме від однієї глобальної екосистеми. Якщо в ній вибухне криза, багаті країни хай і зможуть купити собі трохи часу, але врешті-решт екологічна криза та її економічні, соціальні та політичні наслідки наженуть, а відтак дестабілізують і їх. Тим-то потреба у глобальній екологічній та соціальній відповідальності у XXI столітті кине виклик усій державній системі та її транснаціональним інститутам. Цими проблемами в майбутньому перейматимуться не тільки екологи, прихильні і водночас безпорадні національні і міжнародні інституції та неурядові організації, — глобальна проблема екології матиме стратегічне значення, буде чинником «hard power», найвищого рангу.
Те, що нинішнє міжнародне співтовариство не готове проводити стабільну політику, доводить ставлення до «цілей тисячоліття» (Millenium Goals) ООН, що його 2000 року висловили очільники держав та урядів на «Саміті тисячоліття» (Millennium Summit) ООН: «удвічі скоротити частку населення, дохід якого становить менше одного долара на день; удвічі скоротити кількість тих, хто голодує і недоїдає; забезпечити дітям у всьому світі, як хлопчикам, так і дівчаткам, можливість у повному обсязі отримати початкову шкільну освіту; скоротити на дві третини смертність серед дітей у ВІЦІ ДО п'яти років (дані на 1990 рік); скоротити на три чверті коефіцієнт материнської смертності (дані на 1990 рік); зупинити поширення малярії та інших важких захворювань і покласти початок тенденції до скорочення їхнього поширення; вдвічі скоротити частку населення, що не має постійного доступу до чистої питної води і основних санітарно-технічних засобів»[86]. Ці цілі — власне, соціальна «Велика хартія вольностей» глобалізації — визначають соціальний мінімум для глобального суспільства у XXI столітті, коли існує реальний інтерес до сталого мирного розвитку. У них відбивається усвідомлення потреби у глобальній політиці відповідальності, яка, щоправда, й досі, на жаль, не має конечного характеру для дій держав і транснаціональних інститутів. Якщо для порівняння глянути на зростання військових витрат у світі, то миттю збагнеш, що вони можуть звести ці рішення нанівець. Такий розвиток криє в собі дуже велику стратегічну загрозу для миру і стабільності у XXI столітті.
III. Між незалежністю та інтеграцією
«Господи, подаруй нам незворушність, аби пристали ми на те, що нам не до снаги змінити, мужність, — аби змінити те, що при силі змінити, і мудрість, — аби відрізнити одне від іншого».
Сутність сучасних держав, якими ті вийшли з релігійних воєн на світло європейської новітньої доби, це їхній силовий егоїзм, тобто забезпечення власного існування. Безпека здіймається понад усіма їхніми інтересами, як усередині країни, так і в міжнародних відносинах. Ключовим інструментом гарантування безпеки держави є її влада, отже що більшу владу має держава, то впевненіше почувається.
«Міжнародна політика, як і будь-яка політика, — це боротьба за владу. Якою б не були кінцеві цілі міжнародної політики, безпосередньою метою завжди є влада. Найвищою метою державних діячів і людей може бути свобода, безпека, процвітання або сама влада. Це прагнення може виливатись у релігійні, філософські, економічні чи соціальні ідеали. Люди можуть сподіватися, що цей ідеал вдасться реалізувати завдяки їхній внутрішній силі, завдяки втручанню божественних сил або природному розвитку людського суспільства. Вони можуть також спробувати наблизитися до свого ідеалу за допомогою неполітичних засобів, приміром, технічної співпраці з іншими державами чи міжнародними організаціями. А проте, якщо вони прагнуть досягнути своїх цілей засобами міжнародної політики, то боротьби за владу їм не уникнути»[88].
Політика у сфері безпеки, звісно, — це в міжнародних відносинах держав не все, бо ж нарівні з нею зовнішня політика включає повний спектр дипломатичних, економічних, політико-розбиткових [entwicklungspolitischer], правових, культурних, наукових і дедалі більше прямих соціальних і міжособистісних («people to people») взаємин. Проте без відповіді на центральне питання безпеки будь-яка зовнішня політика — порожнє слово. Нема-бо (ще) жодної сили, яка б стояла над державами і могла певною мірою виступати роз'ємним суддею між державами, навіть наддержави такої нема. З погляду сили безпека на рівні держав визначається як рівність (von gleich zu gleich). Усі держави суть створені людьми політичні організації, які більш-менш успішно забезпечують суспільству монополію влади і рядять ним. Отож, держави можуть виникати і зникати.
85
«2002 рік став другим найтеплішим роком, відколи 1861 року людство почало регулярно стежити за погодою, глобальна середня температура поверхні становила на 0,5° С вище за середню впродовж 1961-1990 рр. (у 1998 році, досі найтеплішому, подібна різниця становила 0,58° С). Десять найтепліших років припали на період після 1987 року. Проміжне значення на 0,6° С більше температурного рівня 1900 року. Зростання з 1976 року прискорилось, і нині показники ростуть приблизно втричі швидше, ніж у середньому за останні 100 років». Там само, S. 1314.
88
Hans J. Morgenthau: Macht und Frieden. Grundlegung einer Theorie der internationalen Politik, Gutersloh 1963, S. 69 f.