Це класичне визначення держави Новітнього часу, як воно виникло в Європі у кривавому хаосі релігійних воєн XVI і XVII століття[94], засноване, отже, на єдиній центральній владі, що контролює територію і людей, які на ній живуть, на інтересі цієї владі до самозбереження і до розширення своєї сили[95]. Відповідно, будь-яке визначення безпеки має виходити з цих основних чинників, тобто забезпечення контролю над власною територією. Тим-то і питання кордону — найпікантніший і найнебезпечніший предмет міжнародної політики[96], бо на кордоні держав зазвичай починається і закінчується їхня сила. Цей кордон доводиться переступати тому, хто зважується на воєнний напад, і цей кордон випадає пересувати тому, хто прагне змінити або й цілком перевернути баланс сил між державами.
Валюту сили держави міняють у першу чергу на кордоні між двома суверенами. Цей обмін виражається втратою і зискуванням сили, тому кордони між державами приховували і приховують таку значну вибухову силу з політичного погляду. На кордоні як правило відразу відчуваються загибель і занепад сили. Майже п'ять десятиліть кордон між Східною і Західною Німеччиною та Берліном був небезпечною для життя дійсністю, доки ця межа і всі її жахи через руйнацію НДР і Совєтського Союзу неначе поринули в нічну темряву. І в палестино-ізраїльському конфлікті йшлося насамперед про територію, отже і про проблеми кордонів, як і в Кашмірі, на Південному та на Північному Кавказі, у Західній Сахарі і в багатьох інших конфліктах сучасності.
На кордоні між суверенними державами випробовується дієвість центральної влади, тобто її здатність до контролю, отже класичне визначення національної безпеки прагне гарантії або зсунення кордону собі на користь. Усе, що гарантує центральній владі держави можливість контролювати свою територію, визначається як безпека, а все, що на неї важить, відповідно, — як загроза. Це класичне визначення держави, яке, щоправда, надається до описання складної реальності державної системи в XXI столітті хіба що дуже обмежено.
Як сучасна держава, так і система держав сучасної доби — це діти Європи. Тут, у Європі, вони вперше в людській історії були задумані і втілені, і на теренах Старого Світу ця система пережила злети і найсерйозніші кризи аж до двох найбільших європейських війн XX століття за одноосібне панування, які виросли у світові і зумовили принципову зміну розподілу сил у міжнародній системі держав. Паралельно зі здійсненням європейської національної держави в наш час і далі існували великі транснаціональні імперії, що сягали корінням ще досучасної доби, зокрема, імперія Габсбургів, Османська імперія і Священна Німецька імперія, а проте доля старої німецької імперії аж до її остаточного розпаду 1806 року довела, що принаймні у XVIII столітті територіальні держави завдяки централізації влади в суверенній державі стали панівним і дедалі впливовішим чинником у Європі.
Європейська система держав, як вона піднеслася на підвалинах територіальних держав у світлі Тридцятилітньої війни і Вестфальського миру 1648 року[97], була заснована на окремих суверенних державах-суб'єктах, які піднесли централізацію будь-якої переддержавної і приватної влади в абсолютизмі територіального князівства. Мета системи полягала в запобіганні самовладності однієї сили на європейському континенті шляхом укладення різних спілок і, в ідеалі, у встановленні балансу сил у європейській державній системі, що зробило б неможливим цю гегемонію однієї держави. «Маленькі людці об'єднуються проти примноження сили і політичної переваги. Вони зав'язують спілки, коаліції. Поняття європейського балансу так удосконалюється, що єднання багатьох інших змушує претензії відступати [...]», — писав у 1833 році німецький історик Леопольд фон Ранке. «У великій небезпеці можна, далебі, спокійно покладатися на генія, який досі береже Європу від панування будь-якого одностороннього і насильницького спрямування, будь-якому тискові з одного боку все ще протиставляє спротив з іншого, а коли доходить до загального єднання, із кожним десятиліттям тіснішого, то успішно рятує загальну свободу і роз'єднання»[98].
Ця класична європейська державна система діяла аж до запровадження чотирьох великих світських змін в історії політичної сучасності. Це були демократична революція, індустріалізація, виникнення націоналізму[99] та глобалізація ідеї національної держави у світлі деколонізації. З Французької революції 1789 року розпочався виразний розпад старої європейської системи держав, яку правознавці називали «Ancien régime». Третій стан, буржуазія, а разом з ним і народні маси вийшли на сцену історії, а значить і державної системи.
До двох великих революцій XVIII століття — Революції 1776 року в США і Великої французької революції 1789 року, — зовнішня політика (за винятком Великої Британії, де в той час уже існував незалежний парламент) була винятковою прерогативою суверенних державців, які використовували на це своїх дипломатів і, перш за все, свої регулярні армії, складені з завербованих і підневільних вояків. Доти народ у зовнішній політиці європейських держав не грав практично жодної ролі.
Тільки революційна Франція мобілізувала народні маси і закликала їх в ім'я захисту нації до зброї (23 серпня 1793 року оголосили призов на військову службу — «Levee en masse»), щоб відбити інтервенцію роялістських військ — як виявилося, з приголомшливим успіхом[100]. Водночас із перемоги цієї революції в ім'я нації постала нова революційна ідеологія, націоналізм. Навіть визвольні війни європейських народів від влади Наполеона проходили під знаком революційного націоналізму, якому випадало поставити світ європейських держав і політичних реалій в найближчі сто п'ятдесят років з ніг на голову. Після Великої Французької революції промислова революція, що набувала дедалі більшого розмаху в Європі та Північній Америці з її величезною технічною і науковою динамікою, змінила економічний, технологічний та соціальний фундамент влади[101].
Нова масова армія, ідеологія революційного націоналізму, техніко-промислова революція у сфері військової техніки і досі у всій історії людства небачене примноження її руйнівної сили витворили нову насильницько-політичну реальність, якій випадало захитати стару європейську систему держав і врешті-решт її зруйнувати. Перша світова війна з неймовірним жахом багаторічних матеріальних боїв розбила останні позосталі рештки й ілюзії старого європейського світу і його зовнішньополітичний лад. Навіть американський президент Вудро Вільсон блискуче проаналізував трощу європейської системи рівноваги у горнилі Першої світової війни: «Досі війни зазвичай були чимось на взірець народної прогулянки, на яких вигравались або програвалися блискучі битви, винагороджували національних героїв і всі долучалися до слави, що випадає на долю держави [...] Втім, чи ж належить розглядати це величезне, жахливе суперництво у систематичному винищуванні в такому світлі, коли великий, виразний факт, на який доводиться реагувати уяві, — то є невимовне людське горе? [...] Чи може ще існувати слава, що відповідала б мільйонним людським жертвам, без яких у сучасній війні не обійтися, коли йдеться про захоплення й оборону Вердена?»[102].
З появою народного суверенітету завдяки американській революції, а трохи згодом — Великій Французькій, у відносинах держав новітньої доби з'явився новий революційний чинник. Цей революційний чинник народного суверенітету поламав досі ефективну майже виняткову орієнтацію сучасних європейських територіальних держав на інтереси і зсунув її у бік політичних і моральних ідеалів, ба — світських переконань. «Національний конвент заявляє від імені французького народу, що гарантує братерство й захист усім народам, які прагнуть відновити свою свободу, і надає генералам повноваження видавати необхідні накази, щоб стати у пригоді цим людям і захистити громадян, які зазнають або можуть зазнати утисків через свої ліберальні погляди»[103]. Так було сказано в урочистій заяві Революційного Конвенту в Парижі 1792 року.
94
«Сучасна держава тісно пов'язана з війною: вона постала з війни, створена, щоб покласти край їй усередині, проте розвинула її до раніше немислимих масштабів. [...] Ті, хто живе в межах певної території, хто належить до тієї чи тієї держави, мають правити за друга, а хто перебуває за межами цієї держави, — потенційні вороги. Це основна нова модель політики, що за звичаями держави, себто звичаями війни, здійснювалася впродовж XVI і на початку XVII століть у Європі. А це означає мир усередині країни і війну за її межами». Herfried Münkler: Im Namen des Staates, Frankfurt /М. 1987, S. 217.
95
«Сучасна ідея суверенітету була вперше сформульована в кінці XVI століття у світлі нового з'явища територіальної держави. У правовій формі вона базується на суттєвому у цій політичній епосі стані речей — виникнення центрального органу, який би здійснював свою законодавчу й право-установчу владу на певній території. Ця влада, яка тоді насамперед, але не конче була в руках абсолютних монархів, стояла над усіма іншими владами, на які зважали на цій території. Століттями як усередині, так і за межами території вона була незаперечна. Іншими словами, вона стала суверенною. Відколи скінчилася Тридцятилітня війна, суверенітет як суверенна влада над певною територією перетворився на політичну обставину, що означала перемогу місцевих правителів над універсальною владою імператора й папи з одного боку і партикулярними прагненнями феодальної старшини з іншого». Hans J. Morgenthau: Politics among Nations, New York 1985, S. 328.
96
«Середовище існування нещасної людини — це межа». Gershom Scholem: Tagebücher 1917-1923, Frankfurt / Μ. 2000, S. 210.
97
«У Вестфальському мирі після важких боїв уперше пробився другий принцип. Той факт, що навіть тут ще було повно протиріч, а спірні питання відкладалися або ігнорувалися, не може приховувати, що саме ті великі і основоположні принципи, від яких це залежало, діяли не так. Згадаємо явне визнання принципу рівності обох релігій в імперії, міжнародно-правове визнання рівності держав, законодавче встановлення територіального суверенітету станів та їхню участь у імперській владі. [...] І ми в даному контексті не забуваємо важливу річ — що взялися убезпечити новий порядок всупереч протесту універсального папства через антипротестне застереження, всупереч запереченню універсальної імператорської влади через положення про гарантію! Все це набуло для виникнення нашого сучасного світу величезного значення. Новий спосіб мислення замінив універсалізм середньовіччя. Новий порядок у Вестфальському мирі вперше чітко помітно базувався на попервах вимушеному співіснуванні різних сил і князівств. І здійснювалося нове раціональне мислення, що звірялося на свою силу, свідомо формувало й, порядкуючи, втручалось у речі, бо на місці як і раніше значною мірою неписаного й безформного закону на великих сферах державного, міжнародного та церковного права виступала згода, що її не випадало хибно називати основним законом новочасної Європи». Fritz Dickmann: Der Westfalische Frieden, Münster 1992, S. 495.
99
«Сучасний націоналізм бере свій початок у другій половині вісімнадцятого століття. Його першим великим одкровенням була Французька революція, вона дала новому рухові посилену рушійну силу. Тоді, в кінці вісімнадцятого століття, націоналізм майже одночасно з'явився в цілій низці держав, розкиданій по всій Європі. Настав його час у еволюції людства. Але французька революція не стояла біля його витоків, вона була лишень одним із найпотужніших чинників, які сприяли його зміцненню та розширенню. Як і всі інші течії в історії, націоналізм корениться глибоко в минулому». Hans Kohn: Die Idee des Nationalismus, Frankfurt / M. 1962, S. 9.
100
«Марсель вимагав з березня 1791 року рушити в похід на Рейн. У червні виявилося, що вся Північ, увесь Схід [...] в один час озброїлися. Центр стенувся. В Аркісідо десяти тисяч жителів дорогою прилучилося ще три тисячі. Подекуди, в селах, приміром, в Аржантеї, в похід виходили геть усі. [...] Одного досить, аби охарактеризувати цей період, — вислову на вічну пам'ять. У постанові від 28 грудня 1791 року, яким була організована охорону національних добровольців і призначено їй річний термін, зазначене покарання, яке загрожує тим, хто залишив службу до кінця року, — вони „на цілих десять років позбавляються честі бути вояками“. Який перемінений нарід! До революції не було нічого страшнішого за військову службу. [...] Що ж нині сталося з полохливим і рабським племенем, що ходило похнюпившись, із твариною, яка ще рухалася на чотирьох? Я вже його не бачу. Наразі є люди». Jules Michelet: Geschichte der Französischen Revolution, Bd. 2, Frankfurt / M. 1988, S. 241.
101
«Пробуджена гігантська енергія сучасної цивілізації, яка зі статистичного погляду вже заявила про себе нечуваним ростом чисельності населення, знаходила в закостенілих і штучних організмах взаємно стримувальних могутніх континентальних держав непомірне для них широке поле діяльності [...] Тим-то вона накопичувалася тут і там, знову і знову в тій чи іншій формі і квапила революційне або воєнне розрядження [...] Велика революція не очистила атмосферу. Скільки зростатиме цивілізація, їй завше не бракуватиме нових бурхливих сплесків». Ludwig Dehio: Gleichgewicht oder Hegemonie. Betrachtungen über ein Grundproblem der neueren Staatengeschichte, Zürich 1996, S. 259f.
102
Woodrow Wilson: Unpublished Prolegomenon to a Peace Note, ca. Nov 25, 1916, цит. за: Thomas J. Knock: To End All Wars. Woodrow Wilson and the Quest for a New World Order, Princeton 1992, S. 107.