Кабінетні війни часів абсолютизму точилися навколо реальних або гаданих інтересів держав і правительських династій, війни в ім'я суверенітету народу і нації потребували, натомість, інших, додаткових причин. Вони мали б виходити радше з високої моралі та емоційно переконливих ідеологічних засад, аніж із тверезого насильницько-політичного розрахунку на інтерес, аби мобілізувати людей на війну і смерть. Уже з перших військових успіхів революційної армії за межами Франції, щоправда, виявилася суперечність між мораллю й інтересами[104]. Тим-то стирання кордонів і руйнівна міць релігійних воєн, на які з XVII століття, схоже, незалежна держава знайшла управу, розійшлися з новою силою, хай і у світській формі і, як згодом виявилося, заявили себе у війнах європейських держав ще страшніше. Доба тоталітаризму кинула свої перші похмурі тіні.
Для Козімо Медічі справа з владою стояла ще насправді просто: «з чотками в руках державу не втримаєш»[105]. Утім, щонайпізніше слідом за вибухом двох великих революцій XVIII століття ця «справа» вже значно ускладнилася. Бо народний суверенітет, свобода, республіка, — це були революційні принципи, які захитали досі ефективну майже виняткову орієнтацію держав на інтереси. З того часу відносини держав істотно ускладнилися, принаймні там, де йшлося про держави, що спиралися на ідеали великих революцій, і мимоволі виявилося, що пошук зручного балансу між новими ідеалами та традиційними старими інтересами у політиці — це не жарти.
Цей коефіцієнт напруження у зовнішній політиці західних демократій існує донині: ідеали, як-от права людини, з одного боку, протистоять інтересам, безпеці та торгівлі, — з іншого[106]. Ця проблема, одначе, трапляється майже виключно у відносинах між демократичними і авторитарними чи навіть диктаторськими режимами. Протиріччя між ідеалами та інтересами у відносинах між демократичними державами, отже, мають менше значення, бо у внутрішньополітичному плані суперечність ця розв'язується здебільшого в інститутах і влаштованих на демократичний лад спільнотах. У світлі подій 11 вересня та їхніх наслідків постало питання, чи не замінити, бува, надалі в стосунках демократій з диктатурою або так званими екстремістськими державами (rogue states) превентивні заходи, спрямовані на відвернення війни, на колишні норми міжнародного права[107].
Таким чином, європейський ідеал балансу сил у державній системі на схилі XIX століття відстав од реальності, з урахуванням змін у системі, що їх викликали великі політичні й соціальні струси, масові армії, а також промислова та науково-технічна революції. Його місце посіла небезпечна суміш, яка складалася зі страхів, суперництва й жадоби гегемонії, і вела через гонку озброєнь до превентивної війни й нарешті до автоматизму масштабного військово-стратегічного планування та його реалізації, отже мусила призвести до великої війни між європейськими державами. У серпні 1914 року класична європейська державна система Вестфальського миру[108] ініціювала власне самознищення і як наслідок цього — історичний абшит великих європейських держав як держав світових.
Всесвітнє місце Європи наразі посіли дві позаєвропейські держави, які виграли в 1945 році від процесу саморуйнування європейської державної системи, а саме США і Совєтський Союз. «Перед Другою світовою війною на вісімдесяти відсотках суші і над вісімдесятьма відсотками населення світу панували західні [європейські] сили. Західний імперіалізм — британська, французька, голландська й португальська імперії — розлетівся прахом [1945] так стрімко, що навіть історики XXI століття — і ті здивувались, і вмить з'явилося понад 120 нових, незалежних держав. На світову арену вийшов цілком новий акторський ансамбль. Імперіалізм добіг кінця, проте на зміну йому прийшли сфери впливу, за які боролися „великі держави“. З імперій на плаву лишилась єдина — совєтська, вона змогла навіть розширити свою роль, як у географічному, так і в політичному плані»[109].
Друга світова війна мала завершити цей процес відходу Європи і водночас викликати занепад великих європейських колоніальних імперій[110]. Європейські колоніальні держави після 1945 року відмовилися від своїх колоній — часто під натиском кровопролитних партизанських воєн, — однак вони позалишали цим новим незалежним державам здебільшого довільно складені території з зазначеними колоніальними службовцями кордонами, тому й відписали їм отруйну спадщину у вигляді численних внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Крім того, вони залишили свій спадок зі сфери філософії держави та державного права спадщини, а саме європейську модель держави й суверенітету та націоналізм як революційну ідею[111]. Решта світу запозичила цю конструкцію Європи, тоді як у самій Європі вона вже потроху втрачає свою вагу[112]. Ця спадщина зниклого європейського колоніалізму мусила у всякому разі дати далекосяжні наслідки. Бо завдяки деколонізації і утворенню сили-силенної нових суверенних держав на всіх континентах глобалізується європейська модель держави, і ця модель як наслідок розуміння державного суверенітету донині лишається вирішальним чинником порядку для міжнародної системи держав. І тому цілком свідомо була створена Організація Об'єднаних Націй.
Якщо дивитися під цим кутом, ідеться справді про один із парадоксів історії, коли старий континент Європа наразі готується подолати цю модель держави і суверенітету шляхом своєї економічної і політичної інтеграції, а також дати перевагу праву перед силою, тоді як численні держави третього світу, колишні європейські колонії, енергійно обстоюють цю класичну європейську модель незалежності. Не менший парадокс, утім, і те, що зараз неоконсервативні інтелектуали знову відкривають потойбіч Атлантики досучасну ідею імперії, щоб визначити роль США як єдиної наддержави у XXI столітті. В кожному разі, в ясному небі над світом політичних ідей, здається, безтурботно ширяє гегемоніальна сила Європи.
Оскільки війна править за природний стан людини і мир спершу слід установити[113], головною рисою сучасної державної системи завжди було те, що сумнівну безпеку окремої держави вона раз у раз обертає на суперництво і конфлікти з її сусідами. «Держава, як часто кажуть, займається своїми справами у гнітючій тіні насилля як одна серед інших держав. Оскільки деякі держави можуть застосувати силу будь-якої миті, то всі держави мають бути готові зробити те ж саме — або жити з ласки своїх сильніших у військовому плані сусідів. Поміж держав природний стан — це стан війни. Це не означає щось на кшталт того, що війни точаться постійно, але зводиться до того, що коли кожна держава вирішує сама для себе, застосовувати їй силу чи ні, будь-якої миті може вибухнути війна»[114].
З цієї системної нестабільності безпеки держав виростала (і виростає) постійна загроза суперництва, а отже й воєн. Тут ми стикаємося з елементом державної системи, що має дестабілізаційний, іноді навіть небезпечно високий потенціал і в політології означається як «дилема безпеки». Анархія системи вимагає від усіх держав обачності, озброювання й зав'язування спілок. І що більше вони озброюються і дотримуються обачності з військового та дипломатичного погляду, то сильніше лякають своїх сусідів, яким доводиться реагувати відповідним чином[115]. Тим-то безперервні спонукувані страхом пошуки безпеки і стабільності ведуть до більшої непевненості й несталості. З цієї причини державна система завжди вирізнялася значною несталістю. Впродовж усієї своєї історії вона завойовувала і втрачала землі. Це в структурному плані завжди відкрите, тому екзистенційне питання безпеки держав передбачало, по суті, тільки два варіанти відповідей, а саме наступальний (завоювання) або оборонний (захист від завоювання). Історія вчить, що найчастіше більший успіх мала відповідь наступальна. Цю обставину неминуче змінила лише поява атомної бомби і виникнення заснованого на цьому балансі страху. З початком ядерної ери стратегічна оборона з огляду на ймовірність взаємознищення набула безальтернативного характеру. Війні між ядерними державами вже немає місця.
104
«Що далі ми просуваємося на ворожу територію, — пробурчав Камбон 10 грудня, — то більшу руїну спричиняє війна, надто через наші великодушній філософські принципи. Наше становище вимагає від нас ще одного рішення. Раз у раз усе повторюється: ми даємо нашим сусідам свободу, проте не даємо їм так само нашу їжу, наші гроші, їм не потрібні наші асигнації». Камбонові було доручено представити план дій для генералів на окупованих територіях. Вироблений він був 15 грудня. У ньому справа викладалася так, ніби ціллю війни була ліквідація старих привілеїв. «Усе, що є привілейованого, все, що є тиранією, у тих країнах, на терени яких ми вступаємо, має вважатися ворожим». [...] «Звісно, було б дуже непогано, якби народ на окупованих територіях, вступаючи услід французам, сам повалив феодалізм, але оскільки, на жаль, такого зазвичай не буває, нам доводиться проголошувати себе революційною владою, а старий режим, який їх поневолює, знищувати. Таким чином Франція здійснюватиме революційну диктатуру на свою користь, а саме відкрито для світу». Там само, S. 398.
105
Мак'явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець. Пер. А. Перепаді. Харків: Фоліо, 2007. С. 327.
106
«В уявленні переважної більшості останнім часом традиційні принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи інших країн вважаються основною перешкодою для універсального царства миру і справедливості. Ці погляди, що обговорюються в суспільному дискурсі в Америці і на більшій частині сучасної Західної Європи, — щоправда, про розвиткові країни тут не йдеться — зводяться до революції в системі міжнародних відносин, у тому вигляді, в якому вона функціонувала понад три сотні років». Kissinger: Die Herausforderung Amerikas, S. 304 f.
107
«Захист Сполучених Штатів, американського народу й наших національних та міжнародних інтересів, у світлі чого ми усуваємо і виключаємо загрози, перш ніж вони досягають наших кордонів. Сполучені Штати постійно прагнутимуть підтримувати міжнародні організації, але й рішуче діятимуть, якщо виникне необхідність реалізувати своє право на самооборону шляхом превентивних дій проти таких терористів, а також перешкоджання їм, якщо вони вирішать зашкодити нашому народові і нашій країні». Die Nationale Sicherheitsstrategie der Vereinigten Staaten von Amerika. September 2002, S. 13, документ на сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-05.
108
Вестфальська система — система міжнародних відносин, в основі якої лежить однойменний мир між європейськими державами, укладений у жовтні 1648 року. Насправді мир означав низку договорів між певними державами на різних умовах, оскільки по суті, йдеться про два процеси перемовин — Оснабрюцький і Мюнстерський, причому в Мюнстері вирішували спірні питання представники Франції й імператора Священної Римської імперії Фердинанда III, а в Оснабрюці — імператорська делегація і посли Швеції. Крапку з погляду об'єднання Європи поставив Піренейський мир 1659 року між Францією й Іспанією, поклавши початок системі майбутніх, іще зародкових, міжнародних відносин і визнавши появу нових суверенних держав. Ці незалежні держави і виступають домінантними суб'єктами нової Вестфальської системи, стрижнем якої є ідея суверенітету як такого. З часом держави, спираючись на ці принципи, виробили низку правил, які регулюють міжнародні відносини. Рушійною силою Вестфальської системи міжнародних відносин стало суперництво між державами за панування над іншими. Результат такого суперництва визначався співвідношенням сил між державами або союзами держав.
110
«Але що справляло найбільш руйнівний вплив на старі колоніальні держави, так це дедалі глибше переконання місцевого населення в тому, що білі люди та їхні держави можуть зазнати поразки, та й самі колоніальні держави, хай вони і здобули перемогу у війні, були заслабкі, щоб відновити свої колишні позиції». Hobsbawm: Das Zeitalter der Extreme, S. 274.
111
«Дві світові війни двадцятого століття у своїх витоках були війнами за одноосібне панування над Європою. Друга з цих воєн виявляє те, що оголосила вже перша і що, втім, ще не було визнано всіма: кінець доби європейської гегемонії, отже закінчення європейських гегемоніальних воєн. У політичному, культурному та економічному правуванні Землею виявилися незнані досі історичні чинники, які ще не діяли в дев'ятнадцятому столітті, — Сполучені Штати і Росія. Це було очевидно ще 1945 року. В 1961 році стає ясно, що досі незалежні від Європи континенти, — Азія, Африка, Латинська Америка — з дивовижною швидкістю намагаються розвивати рівноправне партнерство у глобальній політиці, як і в царині економіки та культури. Ця зміна відбувається в ім'я націоналізму. Те, що почалось у вісімнадцятому столітті на східному і західному узбережжі північної частини Атлантичного океану, за двісті років набуло характеру універсального руху». Kohn: Die Idee des Nationalismus, S. 555.
112
Див. щодо цього також: Peter Alter: Nationalismus, Frankfurt / M. 1985, S. 118 f.: «На тлі історії Європи в першій половині XX століття у багатьох випадках можна сказати, що переможний похід принципу національної держави радше загострив суперництво і конфлікти між європейськими країнами, — вони виросли до досі незнаних розмірів. Цей досвід значною мірою спричинився до того, що здебільшого наївна віра у миротворчий порядок національних держав у зруйнованій і розділеній Європі після 1945 року повністю випарувалась. Проте принцип національної держави через це аж ніяк не втратив свого всесвітньоісторичного впливу. Тим не менш, на географічній сцені дійшло до зміни місця його дії. У так званих країнах третього світу принцип національної держави пережив у світлі розпаду європейських колоніальних імперій новий розквіт».
113
«Війна, здається, такого ж віку, як і людство, а ось мир — винахід сучасний». Так писав у середині XIX ст. правник сер Генрі Мейн. Цит. за: Michael Howard: Die Erfindung des Friedens. Über den Krieg und die Ordnung der Welt, Lüneburg 2001, S. 9.
115
«При цьому дилема безпеки справді править за важливу і водночас парадоксальну супровідну обставину політики безпеки всіх держав у системі самодопомоги в умовах анархії. Чимало з тих засобів, які „використовує держава, щоб зміцнити свою безпеку, поменшують безпеку інших“. Вони реагують на це, а відтак погіршується і їхнє становище у сфері безпеки. Самодопомога веде не до захисту, проте наражає на ризик державу». Czempieclass="underline" Neue Sicherheit in Europa, S. 15.