Піднесення давнього Риму до статусу єдиної наддержави у Середземномор'ї і сусідніх прикордонних територіях завдяки трьом війнам проти Карфагену стало великим і водночас успішним прикладом, який упродовж усієї європейської історії живив фантазії держав та імперій. Накопичення влади і політика сили та завоювань до нашого часу вважається найефективнішою формою зовнішньої політики державної безпеки. В ринковій економіці конкуренція править за всіма визнаний основний принцип, хай, утім, будь-якій економічній конкуренції притаманна майже невід'ємна тенденція до монополії, а значить, до усунення змагання (коли конкуренцію як слід не регулювати), це стосується і незалежних держав, що їх інстинкт самозбереження змушував і змушує акумулювати силу, отже розбудовувати царство, імперію. Знову ж таки згадується Рим, який мимоволі став поміж іншим великим прикладом для наступних століть аж до європейського Новітнього часу. Ця завойовницька тенденція, закладена в інтересі держав до самозбереження, само собою, і далі живе у державній системі сучасності.
Край світу європейських держав та їхніх колоніальних імперій постали територіальні держави з цілком неповторним характером та іншими масштабами, — Росія і Сполучені Штати. Сполучені Штати були навіть частиною британської колоніальної імперії. А проте, вдавшись до революції, вони дуже рано вибороли незалежність і обрали нетиповий і цілком самостійний шлях розвитку. Війна за незалежність проти Британської корони і Вестмінстерського парламенту, американська революція 1776 року, була зі свого боку прелюдією Великої французької революції 1789 року і спиралася на ті ж таки універсальні ідеї Просвітництва, що і її менша французька сестра. Ці спільні корені двох великих революцій доби Просвітництва досі визначають цілком особливу якість відносин між США та Францією.
І Росія, і Сполучені Штати дали в підсумку державу цілком нового типу, — державу континентальну. Це була масштабність, якої європейська система держав не знала. Сполучені Штати впродовж одного довгого століття розтягнулись у континентальну державу, що об'єднала всі наявні держави Північної Америки (за винятком Канади і Мексики), в одну-єдину континентальну демократію від узбережжя до узбережжя, в одну федерацію «from coast to coast», зі спільною мовою і єдиною валютою. Тим-то були створені умови, в яких США змогли трохи більш, ніж через століття з моменту свого заснування перетворитися на державу, що поширювала свій вплив як на Тихоокеанський, так і на Атлантичний регіон. Своєю чергою навсібіч розширювалась і Росія, «стартувавши» зі свого східноєвропейського центру довкола Москви. Завоювання Сибіру, Середньої Азії та Кавказу перетворило її на азіатську державу, а прорубавши «вікно в Європу» руками Петра І і здобувши перемогу в Північній війні проти Швеції під його орудою, Росія стала водночас однією з основних європейських держав, а також незаперечним чинником у європейському державному світі аж донині. На півдні російська експансія переросла в безкінечні війни з турками, а на сході Росія стала ногою на, здається, неозорі терени азіатського континенту, просунувшись аж до Центральної Азії, сягнувши кордонів Індії і Китаю, і забившись урешті-решт на далекий схід.
Тогочасна Європа не могла йти в ногу з цією новою якістю континентальної держави і потенційною світовою державою, щоправда на старому континенті з його глобальними колоніальними імперіями та їхніми конфліктами довкола одноосібного панування про це годі було й думати. Лише своїм суто географічним розширенням обидві континентальні держави перевершили всі досі знані масштаби, не кажучи вже про великі заморські колоніальні імперії європейських держав з XVI століття. Проте вони ніколи не мали чогось, що бодай приблизно нагадувало територіальну й водночас континентальну однорідність, як це було з російською імперією та великою американською демократією. З погляду культури і політики, завдяки своєму європейському корінню, а також походженню значної і найбільшої частини своєї людності обидві континентальні держави мали і мають дуже тісний зв'язок із Європою. І обидві держави були втягнуті у війну за одноосібне панування, що спалахнула всередині європейської системи держав, і самі паралельно виросли до рівня держав із претензіями на глобальну гегемонію. В європейську політику Росія та США, щоправда, вступили в різний час, змагалися заради різної мети і дбали про різні інтереси, проте з 1941 року дві країни стали пліч-о-пліч в антигітлерівській коаліції.
Ця війна проти Третього рейху була боротьбою не на життя, а на смерть у найстрашнішому значенні цього слова і водночас найстрашнішою і найкривавішою європейською війною за одноосібне панування в новітній історії континенту. Повна поразка німецького рейху 8 травня 1945 року, його подальший розподіл між основними державами-переможницями та поділ Німеччини на чотири окупаційні зони зробили з Росії і США держави, які одноосібно панували над двома половинами розділеного старого континенту, проте не перетворили їх на європейські. Європа була розділена між двома неєвропейськими державами на Східну і Західну, а стара європейська система держав назавжди відійшла в минуле. «Нині нам здається, — писав Людвіг Дегійо у 1948 році, — що була розіграна велика гра, яка тримала в напруженні сучасну Європу і зрештою цілий світ. Насправді все з'ясовується тільки тоді, коли нарівні з долею гегемоніального панування накинути оком і на світського ворога вищезазначеного панування, європейську державну систему. Вона, певно, пережила останній тріумф, коли ще раз завадила одній державі виперти зі свого кола свободу іншої, проте так само заплатила за цю перемогу своїм життям, як обложена Німеччина — своєю поразкою. Це схоже на те, як дуелянти простромлюють один одного»[116].
Після 1945 року не існувало держав з такими разючими відмінностями в історії й устрої, які ці два великі колоси. Два вчені мандрівники, обидва французи, у першій половині XIX століття описали європейському читачеві цілком різні портрети цих розвиткових континентальних держав.
«У світі є одна країна, — писав Алексіс де Токвіль у 1835 році, — де та велика соціальна революція, про яку я веду мову, мабуть, майже дійшла природних меж свого розвитку. Вона відбувалася там просто й легко, або, точніше кажучи, та країна послуговується наслідками демократичної революції, яка відбувається у нас, не зазнавши самого революційного перевороту.
Іммігранти, що осіли в Америці на початку XVII століття, якимось чином зуміли відокремити демократичні принципи від усього того, проти чого вони боролися всередині старого суспільства Європи, й перевезти ці принципи на береги Нового Світу. Там, проростаючи вільно, в гармонійній відповідності зі звичаями, ці принципи мирно перевтілювалися в закони»[117].
Якщо Сполучені Штати являли собою континентальну демократію, яка в своїй Конституції спиралася на свободу особистості, на недовіру до державних інститутів та державної влади, а також плекала утопічну надію у гонитві за щастям («pursuit of happiness»), то Російська імперія правила за цілковиту її протилежність. Державним ладом Російської імперії був централізований деспотизм, у якому воля правителя означала все, а людей часто мали за ніщо. «У Росії, яка б не була зовнішність речей, під сподом усього криється насильство й сваволя. Тиранія діє тут тихою силою терору — це сьогодні єдине щастя, яке цей уряд приносить своїм народам», — зауважує французький мандрівник Росією Астольф де Кюстін у переписаних нотатках із мандрів 1839 року під назвою «Темні тіні»[118]. А в іншому місці він каже: «Хоч влада в Росії така всесильна, вона страх як боїться осуду, ба більше — відвертості. Утискувач найбільше боїться правди від усіх людей; він уникає глузувань тільки за допомогою страху і таємниць»[119]. Самодержавство замість демократії, батіг замість права, рабство замість прагнення до щастя, — такі, коли висловити все в двох словах, основні відмінності в Конституції між внутрішнім устроєм Російської імперії та Сполучених Штатів.
117
Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. Пер. Г. Філіппчука. К: Всесвіт, 1999. С. 30.
118
Astolphe de Custine: Russische Schatten. Prophetische Briefe aus dem Jahre 1839, Nördlingen 1985, S. 459.