У світлі Першої світової претензіям Німеччини на гегемонію в Європі успішно підрізали крила, хоча переможці не зробили необхідних висновків із поразки Німеччини. Більшовицька Росія після 1918 року вийшла з європейської системи — безумовно, ПІСЛЯ провалу комуністичної підривної діяльності в Центральній Європі на початку двадцятих років — і Німеччина лежала цілком зломлена. Але обидва наслідки трохи більше, ніж за десяток років, виявилися примарними. Сполучені Штати після закінчення Другої світової війни знову вивели з Європи війська, а Версальський договір укупі з усіма іншими мирними договорами, укладеними під Парижем, утворили після 1919 року Європейську систему, що не обновила й у довготривалій перспективі не інтегрувала в європейську систему держав, а також насправді не позбавила сили Німеччину, основний чинник ризику в цій системі.
Версальський договір був нездалим мирним договором, адже він прагнув урешті-решт обмежити німецьку владу неадекватними засобами. Він не сформулював європейську перспективу для законних інтересів Німеччини через інтеграцію та й не приборкав надовго німецьку силу. Після Першої світової війни Німецька імперія була хіба що ослаблена на певний час із військового та економічного погляду і насамперед зганьблена, що, як з'ясувалося, стало в найближчі кілька років родючим ґрунтом для ультранаціоналістичного реваншизму німецьких правих. Тоталітарний рух нацизму успішно розгорнув кампанію під прапором цього крайнього націоналізму, який сягнув вершка у вбивчому і водночас злочинному антисемітизмі, і знайшов у суперечностях і недоліках хисткого повоєнного порядку численні можливості, щоб різко набрати сили.
У великих державах, які програли у Першій світовій війні, — Росії та Німеччині, — слідом за поразкою настала не успішна ера демократії, а крайня радикалізація, яка вилилася в революції, повстання, спроби перевороту, загальну нестабільність і тоталітарні рухи та системи більшовизму і фашизму / нацизму. Тоталізація всіх думок і дій — «тотальна війна» Людендорфа — була на значній частині європейських теренів теж одним із головних наслідків Другої світової війни в ідеологічному і політичному плані. Замріла на обрії доба європейського фашизму. Категорія «тотальної війни» у міжвоєнний період мимоволі виказала себе як по-справжньому революційна насильницько-політична ідея, бо вона мала на меті цілковиту духовну, моральну, політичну і економічну мобілізацію всього суспільства за допомогою революційної і водночас тоталітарної ідеології, щоб в ім'я цієї ідеології вплутатись у велику боротьбу за панування над Європою, ба більше — над усім світом. Тотальна війна як наслідок поразки у Другій світовій війні заклала паростки тоталітарного мислення і тоталітарного суспільства, що можна пояснити лише цілковитою мілітаризацією суспільства задля практичної програми, щоб у такий спосіб мати можливість поєднати сили і зосередитися на вельми значному реванші. Гітлер і нацистський рух керувалися цією програмою, а це означало нову війну, цього разу, щоправда, вже не лише за панування над Європою — нацистська Німеччина вступала в боротьбу за панування на світових просторах. Кінець відомий.
Що сталося після 1945 року в цих нових і цілком відмінних умовах з Європою та її державами, які, починаючи з XVI століття, рядили долею світу? На відміну від 1918-19 рр., цього разу американська військова присутність у Європі збереглася, бо Сталін і не думав про те, щоб вивести совєтські війська з окупованих європейських країн, насамперед зі Східної Німеччини. Європейська система держав справді занепала, проте це не обіцяло якогось насильницько-політичного ризику — це означало нову європейську гегемоніальну силу для англосаксонських морських держав по обидва боки Атлантики. Хай Велика Британія і була єдиною європейською державою, яку Гітлер не поставив на коліна у військовому плані і яка належала до тих, хто не мав суперників як у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, так і у Старому світі, однак за це Великій Британії довелося сплатити страшенно високу ціну — вона остаточно втратила колишню роль світової держави і поступово відмовилася від своєї колоніальної імперії на схід від Суеца і в Африці. На зміну Британії прийшли після 1941 року Сполучені Штати у подвійному статусі — провідної сили Заходу і глобальної військово-морської держави. А щойно сталінська Росія просунулася до серця Німеччини, а відтак отаборилася на європейському континенті, західна частина Європи майже повністю потрапила в залежність від гарантій безпеки, що їх давали Сполучені Штати. Європейські держави могли внести у відсіч совєтській гегемонії після 1947 року хіба що скромну лепту.
Звісно, ключовий принцип старої європейської системи держав і після 1945 року анітрохи не змінився: той, кому належала Німеччина, контролював центр Європи, а отже весь континент. А панування в Європі вирішувалося б у світлі глобальної гегемонії. Саме цю небезпеку приховувало в собі, починаючи з 1945 року, просування Червоної Армії на захід. Таким чином, європейський конфлікт довкола одноосібного панування пережив занепад старої європейської системи держав і тепер був головним питанням сили нового глобального гегемоніального конфлікту між США та Совєтським Союзом. Як наслідок, цей конфлікт дуже швидко переріс у нову фазу протистояння в Європі, яка на теренах Старого світу, щоправда, вкотре не перейшла у війну «гарячу».
Холодна війна натомість надовго заморозила поділ Європи, і дійові особи впродовж усіх десятиліть цієї дивної війни дедалі більше здавали собі справу з того, що будь-яка спроба насильницького переміщення кордону між двома системами в Європі спровокує велику війну, ба більше — війну ядерну між Сходом і Заходом, між США та Совєтським Союзом. Обидві сторони не допускали жодних змін внутрішньополітичної системи у зонах свого впливу. Стара формула Ауґсбурзького релігійного миру 1555 року між католиками і протестантами — cuius regio, eius religio[123] — в осучасненому вигляді діяла і в добу холодної війни, і, відповідно, системними вимогами головних переможців були совєтизація Східної Європи й демократизація Західної. Щоправда, при цьому мала місце одна вельми суттєва різниця в якості: совєтизація була заснована на насильстві, пригнобленні та іноземному пануванні, а демократизація — на свободі, конституції і самовизначенні. Фрідріх Енгельс, який намагався зрозуміти Росію майже сто років, цілком мав рацію, хай навіть із того-таки Енгельса у сталінській імперії кпили як із захисника великоруської політики пригноблення народів Центральної та Східної Європи!
Гарантія безпеки завдяки сталій військовій присутності Сполучених Штатів дозволила західноєвропейцям, з західними німцями включно, здійснити не тільки неймовірний економічний прорив та досягти сталого процесу демократичної стабілізації. Давні і такі небезпечні в минулому силові протистояння між європейськими державами на постійній основі в трансатлантичній системі безпеки, в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) були поєднані з інтересами безпеки США.
Більше того, під тиском спільного ворога у східній частині континенту і завдяки беззастережній перевазі Сполучених Штатів старі протистояння були не лише притуплені, а й об'єднані в один транснаціональний інтерес у сфері безпеки з інтегрованою політичною та військовою організацією. З огляду на загрозу Совєтського Союзу і під військовим захистом Сполучених Штатів почалася неминуча фундаментальна зміна принципів у відносинах між західноєвропейськими країнами: суперництво й конфронтація поступилися місцем співпраці та інтеграції. Водночас цей новий принцип запропонував досі незнані можливості інтеграції для переможеної Німеччини, яка, на відміну від часу Версальського мирного договору, дістала наразі перспективу трансатлантичної та європейської інтеграції і могла одним махом позбутися своєї ролі — «loose cannon»[124] європейської державної системи.