Кінець конфлікту «Схід-Захід» означав для значної частини Європи суттєве зростання свободи й стабільності. Найбільше в плані миру й безпеки завдяки цьому повороту в історії виграла, напевно, розділена Німеччина. А ось до Балкан історія повернулася спиною. Югославія — а насамперед найбільша й основна з усіх республік, Сербська, — була, нарівні з Білоруссю, єдиною європейською країною, де в 1989-90 рр. існувала однопартійна влада на чолі з комуністами, які поставили міцний заслін демократизації та ринковій економіці у вигляді вподобаної ними планової економіки, змусивши країну відступити назад до націоналізму й авторитаризму. Націоналізм проковтнув політичні еліти всіх народів Югославії майже без винятку, кинувши іскру в сепаратистські настрої окремих республік. Це врешті-решт мало призвести до переділу внутрішніх кордонів.
Зарадити собі з проблемою нових кордонів можна було в мирний спосіб і шляхом переговорів або ж через війну, пішовши на вбивства чи вигнання національних меншин (а це в Югославії було на кожному кроці в різних формах). Чехи і словаки після 1990 року вирішили покінчити зі спільним життям, одначе питання свого національного «розлучення» вони розв'язали цілком інакше, а саме у «сучасний» спосіб, як і належиться в часи європейської інтеграції, шляхом перемовин. Еліта Сербії вибрала насильство і війну, отже розвернулася до минулого, яке розсипалося порохом у 1945 році, до Європи доби націоналізму.
На півдні Югославії, у сербському краї Косово та союзній республіці Македонія, втім, існувала значно небезпечніша проблема, ніж можливість ризикованого переділу внутрішніх кордонів. Понад дев'яносто відсотків мешканців Косова були і є албанцями, національні заміри яких у дедалі хиткішій Югославії загрожували сягнути за її межі. Якби ці албанські меншини на півдні Югославії одної гарної днини розгледіли своє майбутнє вже не в межах країни й поклали вкупі з Албанією і частиною Македонії, де переважають албанці, утворити «Велику Албанію», то так зване «албанське питання» потенційно не тільки поставило би під сумнів внутрішню єдність Югославії, але й підбило б на це інші «внутрішні» югославські націоналізми — сербський, словенський, хорватський, македонський, а також мусульмансько-боснійський, проте албанський націоналізм ладен поставити під сумнів узагалі міжнародні кордони у цьому регіоні.
Небезпека, якої сповнене албанське питання, мала таким чином інший ефект для стабільності всього регіону Західних Балкан, аніж інші внутрішні національні проблеми, і тому з самого початку приховувала в собі ризик інтернаціоналізації. Албанія, Болгарія, Туреччина і Греція не утрималися б од такого конфлікту. З огляду на їхні життєві інтереси, як, утім, і з огляду на сильні, глибоко закорінені в історичному плані емоції у всіх місцевих державах, вони б не дивилися крізь пальці на можливі зміни міжнародних кордонів на півдні Югославії. До того ж, не слід забувати, що в особі Туреччини йдеться про державу-члена НАТО, а Греція входить одночасно до ЄС і НАТО. Таким чином, конфлікт уже не обмежився б рамками регіону, не кажучи вже про інші міжнародні наслідки та ризики для миру і стабільності в Південно-Східній Європі, й неминуче дійшло б до великого міжнародного конфлікту між державами навколо переділу кордонів. Балкани тоді, як і вісімдесят років тому, між двома балканськими війнами, в 1912-13 рр.[127], «знову» опинилися б у стані конфронтації, і це загрожувало б Балканам третьою великою війною[128].
Комуністична Югославія Тіто не вирішувала національні конфлікти, а хіба що придушувала їх силою. «Так утворилася авторитарна система, що базувалася на федеральному устрої. Протиріччя у собі. Югославія трималася купи, доки жив засновник країни, яскравий символ Тіто, і вистачало сильного впливу зовні»[129]. У 80-ті роки по смерті Тіто націоналізм грав у всіх республіках колишньої Югославії дедалі більшу політичну роль. Але велику кризу спровокувала найбільша і найбільш густонаселена з союзних республік колишньої Югославії, Сербія, та її лідер Слободан Мілошевич, який з міркувань убезпечення власної влади звільнив тигра великосербського націоналізму[130]. Мілошевич був не великосербським націоналістом, а радше комуністичним апаратником, який розгледів, утім, у повені націоналізму в Югославії в кінці вісімдесятих можливість втілити свої особисті претензії на владу, поставивши на великосербську карту. Найпевніше, він уже не уявляв собі майбутнього єдиної держави Югославії, тож дійшов висновку, що всі серби живуть в одній державі, тим-то райони їхнього поселення слід долучити до Сербії. Це означало, однак, потребу переглянути кордони Сербії. Більшість населених сербами регіонів в Хорватії та Боснії за умов деякої додаткової реорганізації треба було силоміць долучити до Сербії.
При цьому з самого початку цілком особливу роль грав край Косово на півдні Сербії. Сербська Церква і сербський народ убачали у ньому свою історичну батьківщину, попри те, що переважну більшість населення краю становили албанці. За часів Тіто сербська провінція Косово дістала широкі права автономії в конституційних рамках Сербської республіки, які були скасовані Сербією після насильницької конфронтації між сербськими націоналістами і незалежними органами влади провінції, де переважали службовці албанського походження. У своїй сумно-відомій історичній промові під час візиту до Косова в квітні 1987 року Слободан Мілошевич (у той час заступник голови партії Сербського Союзу комуністів)[131] остаточно став на бік великосербського націоналізму. Автономію провінції було скасовано, Косово взяв у свої залізні руки своєрідний режим сербського апартеїду, і албанська більшість років десять з гаком зазнавала жорстоких культурних і політичних утисків. Слідом за цим почалася справжня війна в Косово, до якої згодом долучилася інтернаціоналізація війни за югославський спадок[132].
Повернення Югославії до жорстоких націоналізмів, що були на ножах один з одним, із сепаратистськими війнами, переміщеннями і вже неприйнятними з погляду Старого світу злочинами аж ніяк не було тільки моральним і гуманітарним завданням для Європи і Заходу в цілому, проте чаїло в собі реальну в плані політичних наслідків політичну небезпеку для європейського порядку. Щоправда, реакція чільних країн Західної Європи на розв'язування війни за спадок у Югославії показала, як сильно вони й досі грузнуть в успадкованому мисленні позірно занепалої старої політики влади та її традиційної опозиційності, керуючись логікою старого європейського балансу сил. 1991 року можна було легко дійти думки, що в Югославії була не інтеграційна Європа з понад тридцятирічною історією успіху, зі спільними інтересами і дедалі інтегрованішою політикою, а радше альянси й антагонізм сил старої струхлявілої державної системи Європи. Бонн, Берлін і Відень тягли руку за Хорватією, Париж і Лондон були на боці Белграда, і, здавалося, давно зниклі сузір'я європейської політики з доби до 1914 року відродилися знову.
Цей історичний відступ у позиції великих європейських держав щодо вибухового югославського націоналізму матиме фатальні наслідки, оскільки він тривалий час шкодив пластичній політиці Заходу і Європи щодо Югославії. Далекоглядна й мудра політика Заходу мала б прагнути або співіснування в Югославії у новому контексті, за новою конституцією і міжнародними гарантіями, або врегульованого «розлучення» під міжнародним контролем і за умови відмови від насильства. І в обох цих варіантах — під загрозою військового втручання! — мав би відкриватися водночас шлях до Брюсселя для Югославії, або у разі розлучення, її держав-наступниць із чіткими обов'язками та зобов'язаннями. Натомість політика Заходу — а тут насамперед європейців — і далі плутається в історичних протиріччях, отож зберігає неясність, легкодухість, а інколи навіть загострює конфлікт. Це нерішуча й непевна політика мала жахливі наслідки для мільйонів людей в Югославії, зокрема, в Боснії, і водночас неминуче повернула війну в Європу.
127
«Балканська війна має далекосяжні причини, що кореняться в національно-економічних і державних суперечностях на цьому напрочуд прекрасному півострові, такому виплеканому природою і такому обгранкованому людьми. Економічний розвиток зумовив тут зростання національної самосвідомості й водночас прагнення до національно-державного самовизначення. Сербії потрібен вільний доступ до моря. Створення умов для нормального життя в Македонії є життєво важливою необхідністю для сталого та успішного розвитку в Болгарії. Щодо цього не може бути жодних сумнівів. З огляду на це не тільки в провідних політичних партіях з'явилися войовничий настрій, але і в масах, як я міг побачити». Leo Trotzki: Die Balkankriege 1912-13, Essen 1996, S. 179. Троцький пройшов дві війни як журналіст, і якраз у наш час його статті, доповіді та аналізи, в світлі досвіду дев'яностих років XX століття, варто перечитати ще раз. Проблеми і конфлікти в цьому регіоні Європи майже не змінилися.
128
«Європейському співтовариству й Сполученим Штатам не слід чекати, поки війна захопить Македонію. Якщо війна добереться сюди, тоді вона переросте у Балканську, бо ніхто з наших сусідів не буде сидіти склавши руки». [Так газета «Washington Post» цитує колишнього президента Македонії Ґлігорова.] Експерти приставали на цю похмуру оцінку. «Македонія буде наступною після Боснії», — мовить колишній посол в Югославії. — «У тамтешню сутичку втягнуться Греція, Болгарія та Албанія». John Newhouse: Bonn, der Westen und die Auflöosung Jugoslawiens, in: Blätter für deutsche und Internationale Politik, 10, 1992, S. 1201.
130
«Обидва югославські експерименти XX століття, врешті-решт, зазнали невдачі, обернувшись амбіціями на лідерство з боку Сербії та її політичного класу». Там само, S. 264.
131
Wolfgang Petritsch, Karl Käser u. Robert Pichler: Kosovo. Mythen, Daten, Fakten. 2. Aufl., Klagenfurt 1999, S. 173 f.
132
«Вважається, що Мілошевич убачав свою святу справу в тому, щоб „очистити“ Косово від двох мільйонів мусульман, здебільшого шляхом вигнання їх до Албанії. Не дивно, що люди відмовляються від'їздити з власної волі. Вони прагнуть власної, цілком незалежної держави, яка б не мала нічого спільного з Сербією. Наразі тактика Мілошевича полягає в тому, щоб „узяти мусульман на змору в економічному і культурному плані“. Найближчим часом, так випливає з ходу подій, він заходиться тероризувати їх своїми силами безпеки. Глибоко вражені мусульмани розв'яжуть справжню війну, як припускає чимало дипломатів. Їхньою долею майже напевно перейметься Албанія [...] На бік Сербії стане Греція, і в цей момент під тиском з боку македонських слов'ян мимоволі вступить у гру і Болгарія. У якийсь момент Туреччина, що досі утримувалася, може відчути, що їй час ужити якихось заходів проти дедалі більших звірств щодо мусульман. [...] Сценарій непевний, однак імовірність того, що дійде до кровопролиття — значно гіршого, ніж у Боснії, — доволі велика». Newhouse: Bonn, der Westen und die Auflosung Jugoslawiens, S. 1201. Цей аналіз вийшов з-під пера автора восени 1992 року (!) і виявився майже пророчим. Тільки втручання НАТО 1999 року відвернуло найгірші наслідки великої війни на Балканах.