2001 року лише шляхом довгострокової військової та цивільної присутності Заходу можна було заздалегідь запобігти новій руйнівній війні в одній із республік-наступниць Югославії, зокрема в Македонії, натомість підштовхнувши її до політичного рішення. Саме цю політику і треба було провадити десять років тому, в період 1991-92 рр. Звісно, цей превентивний успіх був можливий тільки тому, що в основі військової інтервенції Заходу лежали три складові нового регіонального порядку: стратегічна альтернатива, військова рішучість і готовність до довгострокової угоди.
Стратегічну альтернативу втілювала перспектива всього регіону Балкан щодо європейської інтеграції, вступу до ЄС і НАТО. Першою з колишніх республік Югославії увійшла до складу цих організацій Словенія, а згодом її слідом пішли й інші. Військову рішучість Заходу доводила постійна присутність військ, без якої годі було уявити безпеку й стабільність у всьому регіоні, а вже всеосяжні політичні, адміністративні, економічні та цивільні зобов'язання західних держав, зокрема держав-членів ЄС, уможливили значні успіхи у будівництві нового життя і поступ стабілізації, попри всі помилки, недоліки і невдачі, на які теж варто накинути оком.
Балкани 2004 року суттєво відрізняються в позитивний бік у плані умов, які панували в цьому регіоні в останнє десятиліття. Сьогодні йдеться про економічну, соціальну й політичну модернізацію, яка б дозволила наздогнати ЄС, а не про насильницьке державотворення, переділ кордонів і націоналістичні війни. Наразі організована злочинність несе в собі значно серйозніший ризик, аніж повернення агресивного націоналізму, попри всі відкриті й досі важко вирішувані питання статусу Косово і невирішені проблеми в Боснії. І Македонія, попри весь дивовижний прогрес, досі оперта на хисткий з етнічного погляду баланс.
У дев'яності роки на Балканах у менших масштабах загострилася подібна політична й стратегічна проблема, з якою довелося давати раду західним державам по закінченні Другої світової війни в Західній Європі загалом: після досягнутої воєнним шляхом поразки людиноненависницького націоналізму і на підставі надійної гарантії безпеки треба було уможливити довгострокове відновлення зруйнованих і скалічених спільнот та економік, а отже створити порядок, який би спирався на принципи свободи, ненасильства, толерантності, демократії, верховенства закону та соціальної ринкової економіки. Легше і дешевше було і є не мати міцного миру в Європі для вільних і демократичних суспільств, — такий урок людство винесло з війни проти варварства Гітлера, холодної війни проти Совєтського Союзу і югославської війни за спадщину. Якщо можливий тривалий мир між демократіями та їхніми відкритими суспільствами, то він вимагає надійного порядку свободи, заснованого на згоді всіх зацікавлених сторін, урівноважує їхні інтереси задля взаємної вигоди і вміє боронитися від нападів на цей світопорядок.
Врешті-решт, діалектика історії по закінченні холодної війни й шоку, викликаного подіями 11 вересня, наштовхує нас знову на той факт, що стратегічна відповідь на тоталітарні і націоналістичні проблеми в Європі у XXI столітті має глобальний масштаб. Ісламістський тероризм — це насамперед загроза не військова, а політична, соціальна й культурно-моральна. Цей тероризм, який діє з глобальним розмахом, важить перш за все на відкриту, на толерантну і вільну форму суспільства західної демократії. Як будь-який тероризм, він прагне посіяти страх і паніку, а відтак спровокувати у відповідь сліпе насильство, щоб через ланцюжок окремих тактичних поразок досягти стратегічних цілей у терористичній війні на виснаження завдяки більшій жорстокості й нелюдській зухвалості. Тим-то в боротьбі з цим тероризмом, як і з будь-якою іншою формою тоталітаризму, успіх гарантує не тільки військова перевага, а й чимраз вища мораль, переконливіші цінності та краща соціальна альтернатива.
Ось чому в цій боротьбі непохитна самовідданість Заходу, прихильного до чільних власних цінностей, є головною передумовою успішного спротиву ісламістському тероризмові. Другою складовою є міжнародний порядок, заснований на спільних цінностях, на згоді, на співпраці та активній участі. Не порядок примусу або навіть якоїсь глобальної імперії, а порядок, який дозволяє якнайбільшій кількості країн, а також їхніх громадян долучатися до формування глобального світу з політичного, економічного, соціального й культурного погляду. І за третій елемент правлять політична рішучість і військова могутність, які дозволили б усунути цю нову тоталітарну загрозу ісламістського тероризму, а його мережі та ідеологію знищити назавжди. У поєднанні всіх трьох складових стратегічної відповіді цього разу і полягатиме секрет успіху західних демократій, що довела ще блискуча боротьба проти тоталітаризму XX століття. Проте хто з огляду на новий тоталітарний виклик в особі ісламського тероризму вимагає зміни стратегії, яка насправді є просто поверненням в історичному плані до класичної європейської політики сили та її системи в глобальних умовах XXI століття, той ладен забути цей досвід. Утім, у тому, чи виявиться це мудрим і далекоглядним і чи обіцяє тривалий успіх у перспективі, можна засумніватися.
IV. Гоббс versus Кант — «іронія американської історії»[137]
«Отже, Америка — це країна майбутнього, в якій згодом [...] відкриється всесвітньо-історична значущість; в цю країну рвуться всі ті, кому набрид історичний музей старої Європи. Кажуть, що Наполеон сказав: „Cette vieille Europe m'ennuie“ („ця стара Європа нагонить на мене нудьгу“)».
Події 11 вересня 2001 року поставили питання про новий світовий лад на порядок денний міжнародної політики в XXI столітті поперед усіх інших. Навіть в умовах глобалізації це означає не що інше, як чергове знімання давніх питань війни і миру, регіональної та глобальної безпеки, стабільності і конфліктів. Слід негайно дати серйозну й водночас ефективну відповідь на це питання, яке було відкладене майже на півтора десятиліття, хіба що провідні світові держави готові і далі приставати на невиправдану загрозу для безпеки своїх громадян та їхнього демократичного суспільства. Звісно, у випадку з відповіддю на це головне запитання щодо майбутньої форми міжнародної системи держав ідеться не про дрібниці: відповідь на питання про майбутній політичний устрій світу — річ досить складна. Тут ми ведемо мову про історичний виклик, який навіть у найкращому випадку не обійдеться без серйозних конфліктів і криз.
Питання про витворюваний новий порядок охоплює як різні політичні сили і дійових осіб, так і великі регіональні і глобальні тенденції розвитку в державній системі і світовій економіці, а також дуже різні вісі історичного часу, часто відділені одна від одної століттями. Окрім того, відтинок часу, що його вимагає відповідь на питання про новий порядок у політичній реальності, вимірюється радше десятиліттями, а не роками, а тому вирішення цієї проблеми потребуватиме великої стратегічної прозорливості та політичної стабільності. З чого ж починати, коли йдеться про таке складне і далекосяжне питання, як питання про новий світовий порядок? Рекомендується починати з верхньої частини державної системи, бо ми маємо справу в основному з владою і перетворенням його в міжнародний політичний порядок. А тому питання щодо майбутнього світового ладу, — це насамперед питання про роль єдиної наддержави у міжнародній системі сучасності, — Сполучених Штатів Америки.
Певна річ, питання щодо ролі єдиної наддержави, — це не єдине і виключне питання, з відповіді на яке випадає виводити порядок державної системи в XXI столітті. Але це, безумовно, одне з найважливіших питань, адже сила Сполучених Штатів доскочила небачених досі в історії людства масштабів. Великого значення набуває тут головним чином те, як єдина наддержава визначатиме свою майбутню роль у міжнародній системі в плані різних конфліктів і загроз, претензій на владу, інтересів, спілок, ідеологічної і політичної ворожнечі, установ і договорів, які впливають на системи держав і формують їх.
138
G.W. F. Hegeclass="underline" Die Philosophie der Geschichte, у його ж: Werke Bd. 13, Frankfurt / M. 1973, S. 114.