На очах у всіх вимальовується основна альтернатива: чи позиціонуватимуть себе США в багатосторонньому плані, себто, чи сприйматимуть вони себе як єдину світову державу в сучасній міжнародній політичній системі, ставлячи себе, втім, за частину цієї системи та її норм? Чи пристануть на порядок цієї системи, як усі інші держави, і таким чином, попри своє виняткове місце і провідну роль, вплетуться у цю систему і діятимуть за її правилами, а отже від неї залежатимуть? Чи інвестуватимуть США в порядок цієї системи і водночас ставитимуть себе за її невід'ємну частину? Чи позиціонуватимуть себе Сполучені Штати в односторонньому порядку, тобто за межами нормативного механізму міжнародної системи? Чи США з огляду на свою стратегічну силу, свої цінності та своє «історичне покликання», вбачатимуть у своїй особі щось інше, направду «Новий світ», найстарішу демократію в сучасному світі і отже, найнадійніший оплот свободи, який живе за своїми внутрішніми правилами і згідно з цими внутрішньополітичними інтересами та рішеннями будує зовнішню політику? Чи вважатимуть себе силою, яка насправді не живе в міжнародній системі держав і виступає її складовою, і чи ставитимуть себе за зовнішню, принаймні, сторонню та користатимуть з цього згідно з тими чи тими своїми потребами і перевагами у руслі силової прагматики?
Чи дійде де-факто до нового переділу світу? З одного боку, Старий світ системи ООН, за відданістю якого недоторканності принципу державного суверенітету з американської точки зору значною мірою сховано не що інше, як диктатуру, ненависть, війну, тероризм, політику замирення і кричущу некомпетентність, гноблення і корупцію, а з іншого світ новий, у якому вже понад дві сотні років усі окремі штати поступилися своєю незалежністю Союзу і об'єдналися з політичного, економічного й культурного погляду в Сполучені Штати Америки. Нація іммігрантів з усіх країн і народів Землі, суверенне об'єднання 50 штатів на північноамериканському континенті, які гуртом скоряються тільки одній політичній волі, формульованій вільно обраним президентом і вільно обраним Конгресом, спираючись виключно на свою декларацію про незалежність і конституцію, на правила й принципи, а не на традиції і історію? Новий світ не з перших днів дотримується принципів свободи і справедливості, демократії, приватної власності і прагнення до щастя, і своє приголомшливе зростання, і свою унікальну силу спирає якраз не на це.
Чи цей новий світ має взагалі зважати на норми і закони Старого світу й підлягати їм? Чи не може він поставити під загрозу свою свободу дій і, можливо, навіть свою свободу і врешті-решт цілком її втратити? І чи не поставить це врешті під загрозу роль США як глобального бастіону демократії і свободи, що її впродовж історії держава неодноразово успішно доводила? Чи часом у світлі цього більшість міжнародних договорів, перевірок, самообмежень власної влади США і навіть значна частина міжнародного права та системи ООН, її загальний багатосторонній регулятивний механізм не являє собою якісь незліченні нитки, якими карлики старої прогнилої системи міжнародної політики намагаються зв'язати і приборкати Гулівера світової історії на ймення США? І чи не довели це якраз події 11 вересня?
Альтернативи, представлені тут, можуть сприйматись як перебільшення і перебільшення суттєве. А проте політичні промови, редакційні статті та коментарі, стратегія семінарів і публікацій по обидві сторони Атлантики сповнені таких поставлених з усією поважністю міркувань. Звісно, всі ці думки існували ще до вересня 2001 року, але в той час такі аналізи робилися виключно на неоконсервативних і фундаменталістських околицях прагматично консервативної панівної тенденції США, з мізерним впливом на офіційну політику країни. Після 11 вересня 2001 року ситуація кардинально змінилася, бо інтелектуальні окраїни перетворилися на панівну тенденцію. Новий тероризм наскочив на США у центрах країни, отже догори ногами були поставлені не тільки стратегічні роздуми й самоаналіз політичної еліти в країні, а, що важливіше, це стосувалось і політично-культурного емоційного настрою американського народу. Міф заснування Сполучених Штатів включає і релігійно-утопічне поняття «promised land» («обіцяного краю»). Поняття відображає майже казковий досвід десятків мільйонів переселенців зі Старого Світу, які, ступивши на американський берег, назавжди залишили в минулому будь-які утиски й війни, всі нестатки і голод у рідних краях[139]. Крім того, для поколінь політичних вигнанців і біженців Сполучені Штати були обіцяним краєм, який гарантував захист, свободу, мир і процвітання. Цей утопічний досвід символізує статуя Свободи у гавані Нью-Йорка. Цей «американський досвід» зберігав свою дієвість аж до теперішнього часу: величезний, все ще малонаселений північноамериканський континент, надійно захищений двома океанами й Арктикою, лежав обіч торгівлі решти світу. З кінця громадянської війни в 1865 році всі конфлікти в США, поминаючи прикордонні сутички XIX століття, точилися за межами державних кордонів і провадилися здебільшого за двома великими океанами.
Тим-то для Сполучених Штатів це винятковий, болісний досвід, який вражає суб'єктивне відчуття безпеки всієї нації аж до глибоких шарів колективної пам'яті: нова форма війни, асиметрична війна тероризму наразі здатна подолати два великі океани і вже не зупиняється перед їхніми межами, навпаки, обирає за кращі цілі центри країни та її громадян. Єдина світова наддержава, яка у воєнному плані з огляду на майже невичерпний стратегічний потенціал і переваги її технологій могла б легко помірятися силою з будь-якою іншою державою, навіть з будь-якою можливою ворожою коаліцією держав, ця наймогутніша країна сучасності та історії була заскочена на своїй землі терористами, які вдалися до найпростіших і водночас найжорстокіших засобів! «Обіцяний край» потойбіч торгівлі та чвар у світі обернувся полем бою, як це вже мало місце в багатьох інших країнах світу, і цей факт викликав емоційно-стратегічний шок, який докорінно змінив думку країни (себто більшість її еліти та населення) про загрози і кризи.
Наддержаві, що потрапила під вогонь, довелося боронитися від цієї нової, проте вкрай реальної загрози своїй національній безпеці, що чигала на неї з сутінків терористичної партизанської війни, до того ж, наступальним, а не лише оборонним робом[140]. Захищатися оборонним робом означає нападати. Нападати на кого? Нападати де? Хто той ворог, проти якого слід вести наступ? І де мали б лежати поля битв цієї війни? В чому полягали цілі війни? Якою стратегією і тактикою, якою зброєю можна було б виграти цю війну? Які просторові й тимчасові виміри, далебі, відкрила ця «війна з терором»?[141] Принаймні дуже швидко з'ясувалось одне, а саме те, що у майбутньому жоден уряд Сполучених Штатів не миритиметься навіть із абстрактною небезпекою того, що літаки, вибрані терористами знаряддям масового вбивства, ще раз вріжуться у хмарочоси американських мегаполісів, або навіть дійде до тяжчого терористичного злочину із застосуванням зброї масового знищення.
В результаті все це означало, що США мають безпосередньо викорінювати причини терористичної загрози, щоб надовго виключити цей ризик за допомогою всіх наявних у них засобів, насамперед своєї величезної військової могутності. Просторове співвіднесення цієї загрози було зрозуміле: її причини лежали на Близькому Сході, в ісламсько-арабському кризовому поясі. Таким чином, було ясно, що після подій 11 вересня США вже не можуть і не хочуть приставати на цілком небезпечний для них статус-кво на Близькому Сході, і це означає, що держава послуговується своїм повним стратегічним потенціалом, аби цей статус-кво змінити. Важливий політичний і стратегічний наслідок американської політики, що простою мовою перекладався як: «Скажемо „ні“ другому 11 вересня!», відкритим текстом твердив, що єдина наддержава рішуче перейшла від орієнтованої на збереження статус-кво політики стабілізації до спрямованої на кардинальну зміну статус-кво революційної зовнішньої політики.
139
Вже Ґьоте був свідомий цієї принципової різниці між Америкою та Європою:
J. W. Goethe: Zahme Xenien IX, у його ж.: Samtliche Werke Bd. 2, Frankfurt / M. 1988, S. 739.
140
«Коли доходить до серйозніших нападів на інтереси США і на американську землю, сільсько-дрібнобуржуазна Америка, відкрита до популістських лозунгів, відчуває хвилювання, а відтак стрімко зростає тиск, і до такої можливості має бути готовий кожен президент Сполучених Штатів. Влада і гнів, які запанували б над реакцією громадськості на успішну атаку із застосуванням зброї масового знищення на американські мегаполіси, годі переоцінити. Можливо, як дехто вважає, кращим способом для США була б зважена й пропорційна відповідь на такі атаки, проте практично виключено, що це той курс, якого б американці трималися насправді. Так само можна було пристати на те, що інші мали б зрозуміти, що американці реагуватимуть на провокації, такі як та, що сталася 11 вересня, грубою і переважною силою. Ті, хто не може нас терпіти, повинні принаймні, навчитися нас боятися». Walter Russel Mead: Power, Terror, Peace And War. America's Grand Strategy in a World at Risk, New York 2004, S. 127.
141
«Якою була наша ціль, хто був ворогом, якою мала бути наша відповідь, чи слід було вдатися до війни з тероризмом загалом або ж окремо вдарити проти Аль-Каїди? Якщо ми прагнемо воювати з усіма формами тероризму, то чи треба нам наскочити на повстанців у колумбійських джунглях, які ведуть війну з урядом?» Richard A. Clarke: Against all enemies. Der Insiderbericht liber Amerikas Krieg ge-gen den Terror, Hamburg 2004, S. 56.