«Ми не можемо захистити Сполучені Штати і наших друзів, сподіваючись на краще. Ми не можемо вірити на слово тиранам, які урочисто підписали Договір про непоширення ядерної зброї, а потім систематично його зривають. Якщо ми чекатимемо, доки загрози цілком і повністю оформляться, чекати нам доведеться дуже довго. Захист батьківщини і протиракетна оборона — це складові ширшої безпеки, і вони є ключовими пріоритетами для США. Обороняючись, війну з терором не виграти. Ми повинні звести бій з ворогом, зірвати його плани і завбачити найстрашніші загрози, перш ніж вони виникнуть. У тому світі, в якому ми живемо, єдиний шлях безпеки — це шлях дії. І ця країна діятиме». Так заявив президент США Джордж Буш у своїй промові, виголошеній у Вест-Пойнті на початку літа 2002 року[142]. З огляду на ці чіткі слова американського президента, ймовірно, не буде перебільшенням виснувати, що в світлі подій 11 вересня з погляду зовнішньої політики консервативна наддержава перетворилася на революційну[143]. Це було і є кроком, який матиме далекосяжні наслідки не тільки для Америки, але і для всієї системи держави та її майбутнього в XXI столітті.
Перехід від революційної до консервативної зовнішньої політики аж ніяк не новина в історії Сполучених Штатів. Навпаки, ця країна спирається на безперервні і ще вкрай важливі традиції першої демократичної революції нового часу, її непроминущі цінності та політичну обіцянку щастя. Як у внутрішній, так і у зовнішній політиці американський народ відмовився з європейської точки зору від ідеалістичної, навіть здавалося б, утопічної претензії. «Якщо Америку щось узагалі і підганяло, то це віра в те, що історію можна подолати, а світ, якщо він справді прагне миру, має хіба що послуговуватися моральними принципами Сполучених Штатів. [...] Шлях Америки в міжнародній політиці був тріумфом віри над досвідом»[144]. Було і залишається однією з типових європейських помилок вбачання в США з часів їхнього піднесення до світової держави спадкоємиці Меттерніхового реакційного «Священного Союзу» з першої половини європейського XIX століття. Натомість усе було і є навпаки. Звісно, виявилося, що Америка одного разу знову стала світовою державою, яка часто сприймається як самовдоволена і всіма засобами захищає статус-кво. Але такий погляд на зовнішню політику Сполучених Штатів, якщо і має слушність, то лише наполовину.
У політичній, культурній, економічній і соціальній практиці Сполучені Штати, принаймні, частенько діяли і діють проти статус-кво. У доктрині Монро відносно колишніх європейських колоніальних держав, у своєму протистоянні з Гітлером, з імператорською Японією у відмові від європейського колоніалізму і на значних відтинках холодної війни проти Совєтського Союзу країна провадила зовнішню політику, відмінну від нейтральної. Попри політику інтересів, приміром, у Латинській Америці, і попри велику помилку у В'єтнамі, попри політику ослаблення напруженості й політику розрядки загалом у сімдесятих роках минулого століття щодо Совєтського Союзу перехід на зовнішню політику, що ставить статус-кво догори дном, був завжди реальним зовнішньополітичним вибором США[145].
Втім, усі наслідки цих далекосяжних змін у стратегічній орієнтації Сполучених Штатів після подій 11 вересня насправді впадають в око лише тоді, коли можна відповісти, якою мірою в цілому зрушилися «basics» («засади») американської демократії. Інакше кажучи, чи означає той факт, що нова війна XXI століття заскочила США на їхніх теренах, що острівне становище США, поставлене під сумнів для всього живого, викликало лише тимчасовий шок? Або ж такий досвід урешті-решт має постійно мінливий вплив на американське суспільство і його політичну надбудову, вплив, який у тривалій перспективі змінить характер Сполучених Штатів Америки та їхньої демократії, а отже їхнє самовизначення та бачення світу? В якому напрямку Сполучені Штати Америки рухатимуться далі? Від відповіді на ці питання залежить, звісно, і подальший розвиток того, що ми сьогодні називаємо «Захід». І ці відповіді мають першорядну вагу не тільки для Європи та майбутнього трансатлантичних відносин, але й, окрім цього, для всіх інших союзників США, для майбутнього світового порядку, отже для всього світу держав. Відповіді на ці питання ускладнюються і тим фактом, що зовнішньополітичний консенсус, який утримував разом різні традиції зовнішньої політики США[146] впродовж десятиліть холодної війни, з її кінцем зник, і до нового консенсусу не дійшло й досі.
Зовнішня політика Сполучених Штатів від самого початку розвивалась у протиріччі між виключною внутрішньою орієнтацією, ізоляціоністським підходом до себе на неозорих просторах північноамериканського континенту й морально виправданим інтервенціонізмом, який жодного разу не спирав зовнішню політику країни на інтереси, а завжди на цінності, моралі і відчуття місії Американської революції. Наразі між цими двома полюсами — ізоляціонізмом та інтервенціонізмом — рухався і рухається маятник американської зовнішньої політики. «Унікальність, до допомоги якої Сполучені Штати вдавалися впродовж усієї своєї історії, привела до двох суперечливих принципів зовнішньої політики: по-перше, Америка може якнайкраще враховувати свої цінності, вдосконалюючи демократію у власній країні й правлячи решті людства за провідну зорю, а по-друге, їй з огляду на ці уявлення про цінності належиться зобов'язання нести їх у хрестовому поході у світі. Розриваючись між тугою за бездоганним минулим і прагненням до ідеального майбутнього, американське мислення хитається між ізоляціонізмом і почуттям обов'язку»[147].
У діалектиці цього протиріччя між ізоляціонізмом і інтервенціонізмом розвивається після Другої світової війни роль США як світової держави, що через домінування внутрішньої політики завжди має суттєвий перекіс супроти своєї зовнішньої політики. Ані американський народ, ані вся демократична культура й традиція країни не налаштовані і не зорієнтовані в імперському дусі, й донині країна, попри свою унікальну в історії роль світової держави, з переважною більшістю громадян дивиться насамперед усередину. Саме через цю властиво американську діалектику в зовнішньополітичній традиції величезне зростання могутності Сполучених Штатів так і не привело країну до справжньої імперії шляхом прямого здійснення повноважень. Натомість глобальна могутність США базується на розумній гегемонії, на вправній політиці альянсів, яка, попри всю жорсткість, намагається догледіти власних інтересів понад інтеграцію інтересів менших і слабкіших партнерів на підставі співпраці[148]. Звісно, пряме, жорстке дотримання інтересів не випадало і не випадає назвати чужим для США, проте правда, що там, де зовнішня політика США ухилялася від принципу розумної політики гегемонії і намагалася реалізувати прямі претензії на владу у військовий спосіб, це, як правило, досить швидко призводило до значних проблем, ба більше — до тяжких поразок. Американська громадськість до сьогоднішнього дня була просто не готова до тривалої імперської орієнтації, попри дедалі більшу міць країни.
Американську демократію з деякими застереженнями можна назвати «імперською республікою»[149], бо США є глобальною наддержавою, самодостатньою у своїй силі й винятковому становищі. Точніше б сказати «гегемоном», адже за рідкісним винятком Сполучені Штати за межами північноамериканського континенту робили ставку не на пряме правління, а на силовий вплив[150]. Але на відміну від класичних імперій, створення і здійснення континентальної демократії на ймення «Сполучені Штати» дотримується не імперських законів панування чимраз ширшої центральної влади, а законів демократичної федерації вільних і рівноправних республік, які поєднались у союзну державу на підставі загальних принципів та інститутів і однієї конституції, чинної для всіх штатів-членів. Звичайно, континентальне розширення і зростання могутності США випадало і випадає назвати «імперським», одначе принципи, що їх дала ця демократична республіка, з самого її заснування суть антиімперські[151]. «Ми, американці, виховані цілком у дусі антиімперіалістичної, антимілітаристської традиції. Наші предки приїхали в цю країну, втікаючи від утисків, корупції й силової політики європейських монархій та імперій. [...] Світова імперія для американців споконвіку означає завоювання і підкорення чужих народів супроти їхньої волі. Це антитеза всіх ідеалів, на які спиралась Америка, і уособлення беззаконня стародавнього світу, яке, як сподівались американці, зійде нанівець у світлі нашого доброго прикладу»[152].
142
Буш закликає випускників Академії у Вест-Пойнті послужити справі боротьби проти терору. Промова Президента на інтернет-сторінці: http:// bit.ly/fischer-uk-02.
143
«Більшість країн шукають безпеки так, як це здебільшого роблять тварини: тікаючи в оборону, зачаївшись або ж уникаючи всіх видів небезпек. На відміну від цього американці, як правило, відповідали на загрози — надто на раптові напади, — йдучи в наступ, звертаючи на себе увагу і встановивши джерела небезпеки, їх нейтралізували і по змозі брали гору, замість од них утікати. Розширення, як ми припустили, править за спосіб гарантувати безпеку». John Lewis Gaddis: Surprise, Security, And The American Experience, Cambridge / Mass. 2004, S. 13.
145
«Таким чином, з усього цього випливає тільки третє [Вашингтон, 24 серпня 1814 року, Перл-Харбор, 7 грудня 1941 року] в американській історії перевизначення того, що треба, щоб захистити країну від раптового нападу. До цієї вимоги нині долучилось уявлення Джона Квінсі Адамса про континентальну гегемонію у світлі концепції Франкліна Делано Рузвельта щодо коаліції великих держав задля стримування, запобігання, а в разі необхідності приборкання держав-агресорів, те, що вже називають доктриною Буша: те, що Організація об'єднаних націй виявлятиме та виключатиме терористів, де б вони не перебували, разом із режимами, які забезпечують їм підтримку. Вже не досить поважати суверенітет, адже гра передбачає, що гравці знають правила і дотримуються їх. У цій новій грі правил не існує». Gaddis: Surprise, Security, S. 87.
146
«Із закінченням холодної війни важливішими стали традиційні школи. Холодна війна була довгою ерою відносної стабільності, як у світовій політиці в цілому, так і в напрямку дискусії щодо зовнішньої політики Америки». Walter Russel Mead: Special Providence. American Foreign Policy and How It Changed the World, New York 2001, S. 246.
148
«Щоправда, комунізм у 1950 році запанував у серці Євразії від Східної Німеччини аж до Північної Кореї. Але як сила Сполучені Штати у воді і повітрі здійснювали стратегічний контроль над рештою частини планети, за згодою сили-силенної союзників і васалів, які за всіх умов віддавали першість боротьбі проти совєтської системи. Американська гегемонія була створена зі схвалення більшої частини світу [...] [Ми] маємо визнати, що Америка впродовж багатьох десятиліть, з 1950 по 1990 рік, була ласкавим управителем». Emmanuel Todd: Weltmacht USA. Ein Nachruf, München 2003, S. 29. Див. щодо цього також: Clyde Prestowitz: Rückzug! Rückzug!, in: DIE WELT, 17.4.2004: «1946 року [США] належала монополія на ядерну зброю, вони самі створювали більше половини валового національного продукту, країна мала 15 мільйонів озброєних осіб. Умовно кажучи, в 1946 році Сполучені Штати були сильніші, ніж у наші дні. Ми могли перемогти совєтів і колонізувати Європу та Японію, і ми не зробили цього. Натомість ми покликали наших хлопців додому, ми запропонували поставити атомну енергію під контроль Організації Об'єднаних Націй, ми виклали план Маршалла і Доджа і створили НАТО. Це прекрасний зразок для наслідування. Ми повинні зробити так ще раз».
149
Raymond Aron: Die imperiale Republik. Die Verei-nigten Staaten von Amerika und die übrige Welt seit 1945, Stuttgart / Zürich 1975; див. також: George Liska: Imperial America. The International Politics of Primacy, Baltimore 1967.
150
«Ширше і точніше визначення терміну „імперія“ дозволяє повністю відмовитися від поняття „гегемонії“. Натомість можна стверджувати з певною часткою ймовірності, що американська імперія донині, крім кількох винятків, вважала за краще послуговуватися непрямим і прямим пануванням і давала перевагу неформальній імперії перед формальною». Niall Ferguson: Das verleug-nete Imperium. Chancen und Risiken amerikani-scher Macht, Berlin 2004, S. 23. Мені не зрозуміло, чому завдання розрізнення впливу і прямого панування,
151
Нілл Ферґюсон не бачить цього фундаментального протиріччя, яке існує між основними принципами американської демократії, що тримають разом цю країну іммігрантів з різних країн світу, і вимаганим переходом до американської імперії. Тому він шукає пояснення очевидній досаді Сполучених Штатів на імперію в політичній психології країни: «Сполучені Штати здобули імперію, але американцям бракує імперського менталітету. Вони радше споживають, а не завойовують, і частіше будують торговельні центри, ніж народи. Вони розраховують на те, що їм та іншим судилося довге життя, і бояться, що рано складуть голову на полі бою. Вони завоювали свою імперію не тільки, як і їхні британські попередники, в „нападі неуважності“ (Джон Р. Сілі). Радше, вони залишилися неуважними до їхньої імперської влади, попри припадкові моменти самосвідомості, — або, точніше, зреклися цієї влади. Таким чином, могло б дійти до прикрого випадку, що їхня імперія миттю розвалиться, достоту так само, як аналогічна „антиімперська“ імперія колишнього Совєтського Союзу. Хто прагне досягти американської гегемонії й зберегти її через „домінування по всьому фронту“, той, одне слово, хибно ставить наголоси. Бо загроза для американської імперії виходить не від неспинних імперій на Сході і Заході. На мій жаль, мушу сказати, вона походить від внутрішнього вакууму — від браку волі до влади». Das verleugne-te Imperium, S. 43.
152
Clyde Prestowitz: Schurkenstaat. Wohin steuert Amerika?, Düsseldorf / Zürich 2004, S. 29.