І ось чому нікому не спадає на думку серйозно, на відміну від Росії чи Китаю, говорити про американську «імперію», а хіба про «американський» Союз. «Сполучені Штати є не тільки республікою, а ще й федерацією», — це вже лаконічно констатував Алексіс де Токвіль[153]. Неабиякі розміри території і непропорційна концентрація влади вкупі з її багатонаціональним характером, — це, звісно, три основні риси імперії, але головною особливістю є принцип її панування, а саме імперський централізм прямого здійснення влади[154]. Саме в цьому корінному питанні принципу панування Сполучені Штати створені цілком навпаки.
Коли глянути під цим кутом зору на деякі з процесів утворення найбільших імперій в історії, то дуже швидко встановлюється ціна імперії: вона має назву «Завоювання і Поневолення». У давнину Афіни розв'язали Пелопоннесську війну, охоплені гегемонічною спокусою накинути грекам ярмо своєї абсолютної влади, як це успішно за кілька десятиліть зробила Македонія у часи Філіпа II та його сина Александра. За кілька років потому Александр Великий завоював імперію перських царів, і тим заклав підмурівок для нетривалої македонсько-грецької імперії, що простягалася від Еллади до Інду і Єгипту. Паралельно на заході стародавнього світу ставав на рівні ноги Рим, який перше захопив Італію, а тоді все Середземномор'я і Західну Європу й за кілька століть об'єднав усе у Римську імперію. Те ж таки стосується і китайської імперії за першого імператора династії Цинь, який 221 р. до н. е. з нечуваною жорстокістю попідбивав під себе всі шість царств і об'єднав їх в одне царство, і всіх інших імперій в історії людства. Звичайно, тут можна було б згадати й імперії, які спиралися радше на політику династичних шлюбів і менше — на завоювання й уярмлення, як-от імперія Габсбурґів, яка виказала неабияку життєздатність. Певна річ, мудра політика шлюбів могла лише доповнити імперську стратегію завоювання і підперти її хіба з меншими насильницько-воєнними затратами, але не заступити її.
Імперія завжди була і є завоюванням і уярмленням, це створення великого політичного простору, єдності під натиском і силою. Але ніколи і ніхто не пов'язував і не пов'язує імперію з ідеєю свободи та рівності, бо вони різко суперечать насильницько-воєнним імперативам імперії. Наполеон намагався подолати це протиріччя й зазнав страшенної невдачі. Свобода, рівність і добровільність об'єднання в більшу єдність на підставі Конституції — це антиімперські принципи, і достоту на них спираються Сполучені Штати. Зрештою, весь розмах шоку після подій 11 вересня, напевно, можна збагнути й з того, що у зв'язку з цією перервою в історії США неоконсервативні інтелектуали[155]розглядали американську імперію як стратегічний наслідок розвитку американської могутності й ставили її в центр своїх досліджень. Але ті, хто знає американську історію, певні, що ідея імперії Сполучених Штатів шита білими нитками. Навіть якщо не брати до уваги величезний географічний і насильницько-політичний вимір цієї імперії, яка включає щонайменше з шість мільярдів людей і близько двохсот країн, то така тенденція насамперед передбачає радикальний розрив зі священними принципами американської демократії. З одного боку — так гадають реалісти — сама думка про такий розрив із демократичними основами Сполучених Штатів перевершує найжахливіші політичні фантазії, а отже лежить далеко за межами будь-якої пізнаваної дійсності. Але з іншого — так твердять скептики — навіть добрий взірець Рим пережив такий розрив у своїй історії, перш ніж остаточно склалася Римська імперія.
Отож на хвильку простежимо ідею американської імперії глибше, бо ж і Рим починав своє сходження до імперії, ще будучи республікою. Його загарбання зовні спричинилися до неабияких струсів усередині Римської республіки. Над установами республіки збиралися дедалі чорніші хмари кризи, яка врешті-решт переросла у кілька громадянських воєн. Громадянські війни зруйнували республіку і кінець кінцем окреслилася нова політична форма панування Риму, імперії імператора. Надалі долю Риму визначали вже не громадяни й традиційні інститути республіки, а переможні легіони армії та її полководці. У кривавих баталіях Римська республіка перетворилася на воєнну імперію. Найуспішніший полководець урешті в статусі «імператора», верховного правителя, брав у свої руки «імперію», що забезпечувала і збільшувала військо зовні. У кожному разі на цьому закінчується історична схожість між нинішньою могутністю Америки й тодішньою Римською імперією в політичній Тмутаракані.
«Америка наразі доскочила першого щабля світової держави, — пише Пітер Бендер у своєму захопливому порівнянні історії Стародавнього Риму та Сполучених Штатів. — Перед лицем протесту половини світу вона може зробити майже все по своїй уподобі, і великим державам не до снаги завадити їй у цьому. Доскочити другого щабля світової держави, на якому стояв Рим, Америці зась: вона не може змусити всіх робити те, що до вподоби їй. Сполучені Штати не при силі створити імперії на взір римської, Pax Americana („Американський мир“) не має перспектив на тисячолітнє існування, як Рах Romana („Римський мир“)[156]. Називати величезну владу Сполучених Штатів імперією чи наддержавою можна залежно від розуміння самих американців і того, як вони поведуть себе в майбутньому — радше як імперіалісти чи більше як миротворці»[157]. Але навіть інші успішніші й водночас поміркованіші імперські моделі з сучасної історії, зокрема, Британську імперію, годі було б бодай уявити без радикальних змін підвалин американської демократії, не кажучи вже про їхнє практичне втілення.
США принципово відрізняються від усіх інших великих держав та імперій своїми політично-соціальними підвалинами. Цей народ базується не на історично сформованій правності, що вийшла з туману історії в міру того, як спливали століття, — він постав з політико-релігійного установчого акта, що пов'язав віру й розум, пуританство і Просвітництво. Крім того, США навмисно засновані всупереч основному принципові Старого Світу, всупереч правності через історію, всупереч історичній легітимності європейського панування. Тим-то США як нація переселенців із усього світу набагато більше за інші держави, що виникли з бігом історії, залежить од інтеграційної сили їхньої морально-релігійної претензії на заснування. Американська республіка — це розумна держава[158], сперта на два стовпи, а саме на демократичні цінності доби Просвітництва (свободу)[159]і принципи протестантської релігії (християнство)[160], а не на правність через історію.
Таким чином, у політичній думці Сполучених Штатів куди виразніше проступає орієнтація на цінності і покликання народу, ніж на історичне мислення. Достоту з цього установчого акта віри і розуму й бере американська свідомість, на відміну від інших країн, всю свою силу. І справді, у цьому установчому акті емпірично обґрунтовано це самовизначення американської нації, що вважає себе «обраною»[161]. Тому якби Сполучені Штати відмовилися від своїх фундаментальних цінностей на користь насильницько-воєнної імперії, що в даному разі було б конче необхідно, вони мали б при цьому спершу визнати власну неспроможність, отже поставити під серйозний сумнів власну здатність до інтеграції всередині країни і здатність до керівництва зовні[162].
153
Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. Пер. Г. Філіппчука. К: Всесвіт, 1999. С. 107.
154
«Звісно, було б помилкою плутати панівне становище з імперією. США, звичайно, не є імперією в тому сенсі, як європейські імперії XIX і XX століть, адже визначальною рисою їхнього імперіалізму була політична влада. Хоча, певна річ, існують нерівні відносини між США і слабшими державами, які можна використати, без формального політичного контролю вислів „імперський“ не лише не пасує дійсності, але й вводить в оману. Само собою, США щодо інших країн мають більше можливостей, ніж Велика Британія — в часи розквіту імперії. А проте, Сполучені Штати мають менше влади — в розумінні контролю над подіями всередині іншої країни, — ніж було у Великої Британії, коли та орудувала чвертю світу». Joseph S. Nye: Amerika ist kein Imperium, in: SZ, 22723.5.2004, S. 2.
155
Що ж таке, власне, той так званий «неоконсерватизм»? Дамо слово «хрещеному батькові» неоконсервативного «руху», як він сам себе називає у передмові до наведеної тут книги, Ірвінгу Крістолу. «Звісно, відправною точкою, — каже він, — став спротив імперіалістичним планам комуністичного тоталітаризму. Як гарантувати такому спротивові високий рівень ефективності, — це було політичною проблемою, — як, утім, і спротивові дедалі більшій прихильності до політики умиротворення, що нею вочевидь переймалися ліберальні кола. Але що мене бентежило чимраз більше, то це явні ознаки гниття і розпаду, які проростали в американському суспільстві — це щось на кшталт гнилизни й розпаду, які вже були не вислідом лібералізму, а реальною програмою сучасного лібералізму [...] Для мене „неоконсерватизм“, отже, правив за досвід морального, інтелектуального і духовного звільнення. Мені вже не випадало вдавати, ніби я вірю в те, у що я в своєму серці не міг повірити, — що ліберали йдуть блудною дорогою, бо вони пристали на ту чи ту хибну думку в тому чи тому питанні. Ні — ліберали помилялись і помилялися не тому, що вони ліберали. Хибне у лібералізмі сам лібералізм — метафізика й міфологія, що, на жаль, заплющує очі на людську і політичну реальність. Те, що я став неоконсерватором, було апогеєм моєї холодної війни [...] Наразі, коли інша „холодна війна“ скінчилася, почалася справжня холодна війна. На цій холодній війні ми підготовлені значно гірше, більш уразливі для ворога, ніж тоді, коли ми здобулися на перемогу над глобальною комуністичною загрозою. Часом я відчуваю, що ми починаємо з нуля, і йдеться про суперечку, яку я передам своїм дітям і онукам. Але це набагато цікавіша холодна війна — як інтелектуальна, так і духовна, — аніж сутичка, в якій ми взяли гору лише нещодавно, і я радше заздрю молодим, кому вік дозволяє зголоситися до неї». Irving Kristoclass="underline" Neo Conservatism. The Autobiography of an Idea. Selected Essays 1949-1995, New York 1995, S. 486.
156
Pax Romana («Пакс Романа», лат. Римський мир) — довгий і відносно мирний період в історії Римської імперії та її колоній, коли Рим не вів великі громадянські війни, а країна не зазнала серйозних спроб завоювання з боку варварів або інших держав. Найчастіше цей період визначається такими часовими рамками: з 29 року до н. е. — коли імператор Октавіан Август спробував звести до мінімуму кількість громадянських війн у своїй імперії, і до 180 року н. е. — коли помер Марк Аврелій.
157
«3 2003 року порівнянню Америки й Риму було покладено край. Як єдину світову державу, що панує над усіма, ми знаємо Сполучені Штати достоту десяток років, натомість владі Риму більше чотирьохсот років. [...] Сьогодні США вже не мають імперії, яку свого часу створив Рим, вони мають значну владу у світі, проте не забрали силу над усім світом, як той таки Рим. Сполучені Штати стоять на початку шляху, а як він ітиме і де скінчиться, ніхто, звісно, не знає». Peter Bender: Weltmacht Amerika. Das neue Rom, Stuttgart 2003, S. 245.
158
Термін, що його у своїй праці «Замкнена торгова держава»
159
«В Америці, на відміну від інших країн, принцип народовладдя втілюється в життя відкрито й плідно. Він визнається звичаями країни, проголошується в її законах, він вільно еволюціонує й безперешкодно досягає своєї мети». Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. С. 60. Див. також тор. 62: «Народ володарює в світі американської політики, наче Господь Бог у Всесвіті. Він — початок і закінчення всього сутнього; все виходить від нього й усе повертається до нього».
160
«Вона [англо-американська цивілізація] є наслідком [...] двох зовсім різних засад, які, до речі, вельми часто перебували в протистоянні одна з одною, але які в Америці вдалося якимось робом поєднати одна з одною й навіть чудово сполучити. Йдеться про дух релігії та дух свободи». Там само стор. 50. Див. також стор. 234-35: «Основну частину англійської Америки заселили люди, які, вийшовши з-під влади папи, ні за ким не визнали права на релігійне верховенство. Тому вони принесли до Нового Світу християнство, яке найдостеменніше можна визначити як демократичне й республіканське. Від самого початку й до нинішнього часу політика й релігія жили в злагоді».
161
«Упродовж п'ятдесяти років жителям Сполучених Штатів без угаву твердять, що вони є єдиним релігійним, освіченим і вільним народом. Той факт, що до теперішнього часу демократичні установи успішно функціонують у них і зазнають краху в усіх інших частинах світу, породжує в них величезний сумнів. Їм навіть близька думка, що вони є зовсім особливими людьми». Там само, стор. 293.
162
«Республіканізмові самому, здається, властива тенденція до імперіалізму. Так само правильно й те, що імперіалізм становив загрозу для республіканської системи правління, бо зруйнував установи, з яких вийшов. Конфлікти були постійними й глибокими. [...] У книзі, де описано падіння Римської республіки, Монтеск'є сказав: „Якщо демократія завойовує народ, аби правувати ним як підкореним, то ставить на карту свою свободу, бо службовців, яких вона посилає в завойовану державу, доводиться наділяти завеликою владою“. Супротивники й прихильники європейських колоніальних імперій активно обговорювали це протиріччя. Так у своїй класичній праці „Імперіалізм“ Дж. А. Гобсон, який мав великий вплив на Леніна, написав: „Імперіалізм і народодержавство не мають нічого спільного. Вони відрізняються за духом, політикою, методами“» Jonathan Schelclass="underline" Die Politik des Friedens. Macht, Gewaltlosigkeit und die Interessen der Völker, München / Wien 2004, S. 261 f.