Таким чином, батьки-засновники американського народу від самого початку усвідомлювали небезпеку, що її приховувала відмова від політико-релігійних принципів заснування молодої нації. Джон Вінтроп[163], перший губернатор англійської колонії Массачусетс, не тільки перетворив «місто на пагорбі»[164] на міф заснування Америки й таким чином заклав підвалини у відчуття обраності, «the manifest destiny»[165], на штиб біблійного, але водночас уже тоді, геть на світанні майбутніх Сполучених Штатів, вказав на незмінність зобов'язань цієї особливої «нової нації», що з цього випливають:
«...за обопільною згодою силою вкрай могутнього провидіння, а отже завдяки більш ніж буденному зволенню Церкви Христової, щастить відшукати місце спільного проживання й товаришування у світлі належного світського й церковного врядування. У подібних випадках турбота про загал має переважувати всі приватні міркування [...].
Коли загадав Господь особливу справу, то він наглядає за тим, аби робилася вона строго як належиться у кожній статті. Тож діло стоїть між Богом і нами. В ім'я чину сього увійшли ми в спілку з ним. [...] А коли доведеться нам злегковажити виконання цієї статті, за яким стоять цілі, нами запропоновані, і — зрікаючись Господа нашого — спустимося ми аж так, що звернемося до поцейбічного світу і триматимемося наших тілесних забаганок, дошукуючись намислів широких для себе і своїх нащадків, то неодмінно впаде на нас гнів Господній, і помститься Бог народові моєму присяголомному і спізнає він, чого варте таке ламання спілки.
Наразі єдиний шлях уникнути такої кораблетрощі й подбати про наших нащадків — слухати порад Михаїла, ходити по правді, любити милосердя і смиренно ступати з Богом нашим. Над чином цим мусимо ми трудитись усі, як один. [...] Тож зберігатимемо єдність духу в спілці миру. Хай рядить нами Господь наш і пребуватиме серед нас у радості, щоб розгледіли ми ще краще мудрість його, силу, добро й істину, як спізнали ми їх колись. Прирозуміємо ми, що Бог Ізраїлю серед нас, коли вдесятьох здолаємо ми встояти перед тисячами недругів наших, якщо співатимемо ми йому осанну й радітимемо, так що про потомні колонії люди казатимуть: хай сотворить їх Господь як сотворив поселення Нової Англії. Належить-бо нам пам'ятати, що постанемо ми як місто на пагорбі, всі погляди людські буде зведено на нас, якщо зневажимо ми Бога нашого при чині сьому, що його завдали ми собі на плечі, а отже мимоволі позбавимо ми себе Його допомоги у справах щоденних наших, і топитимуть на нас по всьому світі язики як на казку якусь. Дамо ми привід недругам розтулити вуста і лихословити шляхи Господні і всіх, хто діймає віри Йому; введемо ми в неславу образи багатьох достойних слуг Божих і змусимо їх слова молитов своїх обернути на прокльони в наш бік, доки не втратимо ми краю благословенного, до якого наближаємося»[166].
Те, що міфи заснування США живі й донині, можна виснувати якраз із того, як актуально звучить у наші дні звістка Джона Вінтропа з сивого минулого з огляду на подвійний виклик США через їхню односторонню позицію і терористичну загрозу.
Всі теорії так званого «ліберального імперіалізму»[167] створені під враженням від колосальної сили США та їхнього незаперечного виняткового становища, і зазвичай вони дуже швидко випускають з уваги історичні причини занепаду європейського імперіалізму: перенапруження і глобалізацію європейського націоналізму, який порівняно з імперіями виявився могутнішою історичною силою. Європейський імперіалізм обпалив собі крила у своїй іманентній діалектиці панування і самовизначення. Європа в епоху свого імперіалізму експортувала не лише власну силу, а водночас власні ідеї й ідеали народного суверенітету і самовизначення. Це внутрішнє протиріччя сучасного європейського імперіалізму між експлуататорською дійсністю та його демократичними й просвітніми ідеалами вело до експорту революційного націоналізму, як це сталося майже скрізь у Європі, починаючи з Великої французької революції. Після 1917 року антиімперіалістичні визвольні рухи дедалі більше просякали соціалістично-комуністичними ідеями, ба навіть приєднувалися до комуністичного Третього Інтернаціоналу, бо революційний соціалізм так само випадало обернути проти європейського імперіалізму. Втім, по суті, ці антиімперські рухи, які вели боротьбу за самовизначення і суверенітет своїх країн і перемагали, залишаються національно-революційними. Ця діалектика європейського імперіалізму насамперед там, де існувала яскраво виражена незалежна традиція, зокрема в Азії, поклала початок першим успішним національно-революційним визвольним рухам. До цього долучилася військова поразка європейських імперіалізмів у другій світовій війні з Японією, яка наочно показала уярмленим ними народам у колоніях військову слабкість і вразливість.
Тому американський «ліберальний» імперіалізм сьогодні, найпевніш, усюди, де він робитиме ставку на пряме здійснення своїх претензій на панування за допомогою військового втручання, протистояв би войовничому революційному націоналізмові, а ризик поразки для наддержави був би при цьому вкрай високим. Глобалізація революційного націоналізму — це результат європейської спадщини Новітнього часу, щоправда, витоки глобалізації демократичних цінностей здебільшого — за винятком Індії — сягають американської традиції. Тому на відміну від європейських імперій XIX і XX століть Америка нині вельми обмежена в застосуванні своєї воєнної сили, бо в добу сучасності її вживання підпорядковується цілком іншим легітимаційним примусам. У реальному часі глобальної звітності, зв'язку і перш за все руйнівної сили інтернету ситуація лише різко загострюється. Підкорення чужих народів шляхом безжального використання власної величезної військової сили вже не є просто прагматичним рішенням, адже в руслі глобалізації західних цінностей воно однозначно сприймається як неправне. Ціна, що її довелося б заплатити за це, була б величезною, отже неприйнятною. Певно, кошмарні сценарії мали б у майбутньому стати реальністю, щоб відпали ці нормативні обмеження.
Донині США були в пастці своєї цілком унікальної суперечності між імперською владою й американською ідентичністю, між об'єктивно даною односторонньою позицією і суб'єктивним антиімперіалізмом американського суспільства та його підвалин. Сюди слід іще додати надмірну складність завдання, бо навіть єдиній наддержаві США може забракнути сил, коли йдеться про те, щоб самотужки (або лишень у супроводі «коаліції охочих») забезпечувати глобальний імперський контроль. Окрім того, їм доводиться увесь час наглядати за асиметричними національно-революційно-релігійними опозиційними рухами, що, коли оцінити все прагматично, може виявитися неможливим. Звичайно, ці суперечки в американській історії по закінченні Другої світової війни — річ далеко не нова, бо саме у цих часах і бере початок роль Америки як універсальної наддержави. Якщо як слід попорпатися у книжкових шафах, то натрапиш не тільки на полеміку щодо американської імперії з п'ятдесятих і шістдесятих років, а й на пророчі слова, які, вже тоді, на світанні холодної війни, на диво точно окреслили основний стан американського духу, а також політичні суперечності цього народу: «Тим часом ми опинилися в історичній ситуації, в якій наш рай внутрішньої безпеки розчинився у пеклі глобальної невизначеності; і жорстокі факти історії ставлять під сумнів наше переконання щодо чудової сумісності чесноти і процвітання, що його ми успадкували від наших кальвіністських і наших джефферсонівських предків. Наше почуття відповідальності перед світовою спільнотою поза межами наших власних кордонів є чеснотою, хай почасти вона і походить од чудово виваженого розуміння власних інтересів. А проте ця чеснота не гарантує нам ані миру, ані затишку й добробуту. Ми тим бідніші, чим більша глобальна відповідальність, що лежить на наших плечах. І в сповнення наших бажань домішуються розчарування й злість». Таких глибоких висновків дійшов американський теолог Райнгольд Нібур у 1953 році[168], втім, звучать вони так, наче вони визріли в його голові саме зараз. Тоді США стояли на початку п'ятдесятирічної повсесвітньої сутички з Совєтським Союзом, і ці суперечки вже тоді вели ні до американської імперії, ані до ізоляціоністського відступу. Насправді було все навпаки, а саме йшлося про довгострокову і врешті-решт успішну активність Сполучених Штатів по всьому світі.
163
«Другим поштовхом до заснування Нової Англії стало 1629 року створення декретом Корони компанії „Massachusetts Bay Company“. Вона сприяла еміграції пуритан поміркованої кальвіністської віри, які намагалися очистити в Англії державну церкву від католицьких „пережитків“. Під впливом кризового розвитку в Англії і кривавих релігійних воєн у Європі один із їхніх лідерів, Джон Вінтроп, поклав порятувати якнайбільше вірян, і навіть саме християнство, вимандрувавши до Америки. В дикій місцині слід було збудувати „місто на пагорбі“, освячене істинною вірою і покликане правити для решти світу за яскравий приклад дієвої громади. [...] Сформульоване Вінтропом відчуття місії пережило колоніальну епоху і донині — в релігійній і світській формі — становить один із найважливіших елементів американської ідентичності та національної самобутності». Jürgen Heideking: Geschichte der USA, Tübingen 1996, S. 10 f.
164
«Хай сяє місяць угорі, / Чи сонце огнелике — / Проте новий Єрусалим / Триватиме навіки». The Holy City, amerikanisches Kirchenlied; цит. за: Prestowitz: Schurkenstaat, S. 327.
165
«Економічні успіхи, швидкий ріст населення і рухи за відродження релігії витворили настрій, який найкраще відбився у гаслі „
166
John Winthrop: A Model of Christian Charity, 1630, в: The Journal of John Winthrop 1630-1649, Cambridge / Mass. 1996, S. 8-10. Досі переконливе з політичного погляду уявлення Сполучених Штатів про себе як про «місто на горі» Джон Вінтроп узяв з Нагірної проповіді, що міститься у Євангелії від Матвія (5.14): «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі». (Мт. 5,14-16).