До слова, наразі багато що свідчить про те, що в XXI столітті міжнародна політична система докорінно змінюється: через значні мегатенденції глобалізації, чимраз більшу взаємозалежність економіки, технології та інформації і як наслідок — глобалізації практично всіх конфліктів. Звичайно, антропологічні особливості людей з перебігом еволюції теж мало-помалу змінюються, проте їхні здібності, їхні продуктивні сили і, отже, сперта на них політична надбудова, втім, зазнають куди швидших змін. І саме такі глибокі зміни відбуваються нині. У нинішньому процесі трансформації світової спільноти найпевніш не обійдеться без криз і конфліктів, ба більше: в рамках реалістичного горизонту очікувань можна передбачити досить великі політичні катастрофи і війни. Саме з цієї причини варто спробувати і в майбутньому здобути урок з історії, проте не опускатися до ролі її заручника, бо історія не повторюється. І, звісно, нам аж ніяк не дано прозирнути у минулому наше майбутнє. В мусульманських арабських країнах не постане новий халіфат, і ми не опинимося на порозі нового ліберального імперіалізму Сполучених Штатів. Якби політичне майбутнє в найближчі десятиліття коливалося між цими двома альтернативами, то Захід програв би вже зараз.
Крім того, з іншого боку так само дивно, якраз із цього погляду, як далеко неоконсервативне мислення в США відбігло від духовних коренів і основ американської республіки, як нерозважливо ті мислителі й інтелектуали ладні спертися на додемократичні, навіть абсолютистські традиції Європи, щоб визначити нову роль Америки у світі XXI століття. Можна було б майже спробувати охарактеризувати це мислення щонайбільше як консервативне, бо воно саме збирається відсунути на безрік залізні основи американського консерватизму[169].
Один із фахівців у сфері зовнішньої політики, предтеча американського неоконсерватизму Роберт Каґан у своїй книзі «Сила і слабкість»[170] з погляду політики ділить сучасний світ на дві цілком різні сфери: перша сфера — сфера миру, дипломатії, права, чинності договорів і добробуту. Цей «пост-історичний рай», на думку Каґана, убезпечено від американської військової сили, й насолоджується ним слабка у плані політичного насильства ЄС-Європа, яка плекає ілюзію, ніби світ складається в основному з ягнят, а не вовків, гієн і шакалів[171]. З теоретичної точки зору цей захищений світ бере свій початок у мисленні Іммануїла Канта і його праці «Про Вічний мир» (1795), у якій він намагався всупереч політичному досвіду свого часу сформулювати філософське обґрунтування умов тривкого миру між незалежними державами. Якщо узагальнити, то цей світ можна визначити як сферу насильницько-воєнної ілюзії.
Натомість у другій сфері нового світу, на думку Каґана, діють цілком інші умови та правила: тут панує груба сила і закон джунглів, і тут і далі любісінько живе класична марксистсько-лєнінська традиція, ставлячи владу над закон. В ній правові питання розглядаються виключно як питання влади, і владу влучно характеризує відомий вислів Мао Цзедуна: «Політична влада росте з цівки рушниці»[172] У цій сфері законові й договору доводиться схилятися перед силою, все вирішує військова міць, і не обійтися без неабиякої пильності і твердості, бо тут як риба у воді почуваються такі негідники, як Саддам Хусейн, Усама бен Ладен і Кім Чен Ір, а коли оголошується війна з віссю зла, то йдеться про війну й уярмлення, зброю масового знищення і тероризм, перемогу або поразку. І тут, у цьому реальному світі політики, далеко від європейських ілюзій щодо вічного миру, великі держави та їхні імперські інтереси точать свою насильницько-воєнну гру, кидаючи кості, щоб вигадати собі перемогу в усесвітньому і регіональному розподілі сил XXI століття. Це сфера насильницької реальності[173].
У цій сфері крижаного реалізму сили і насильства немає місця чудовим ідеям Іммануїла Канта та його просвітницькому мисленню, зате владарює Томас Гоббс, мислитель великого «Левіафана», абсолютної держави, яка не терпить жодних інших богів біля себе, та замість знищувати їх, плюндрує все довкола:
«Ми більше не повинні вдавати, ніби європейці й американці мають однаковий світогляд або ж живуть в одному й тому світі. У вкрай важливому питанні про владу [sic!] — в питанні щодо ефективності, етики, пожаданості влади — існують різні американські та європейські погляди. Європа відвертається від влади, або ж, інакше кажучи, рухається за її межами. Постає у собі замкнений світ законів і правил, транснаціональних переговорів і міжнародного співробітництва, постісторичний рай миру і відносного процвітання, тотожний здійсненню Кантового „вічного миру“. Натомість Сполучені Штати надалі залежать од історії і панують у анархічному Гоббсовому світі, в якому не можна покладатися на міжнародні положення й норми міжнародного права і в якому справжня безпека, захист і просування ліберального порядку досі визначаються наявністю і застосуванням військової сили»[174].
Саме у цій різниці між насильницько-воєнною ілюзією в образі «постісторичного Раю» і реальністю влади в історії і полягає, як гадає Роберт Каґан, причина дедалі глибшої стратегічної прірви між США та Європою: «Щодо ключових стратегічних та міжнародних питань, то наразі американці дивляться на них, наче марсіани, а європейці — наче живуть на Венері: думками вони збігаються хіба вряди-годи та й розуміють один одного чимраз менше»[175].
У своєму аналізі нинішньої міжнародної системи Каґан ступає в слід історичного релятивізму цінностей, який вбачає у слабких державах оборонців міжнародного права, захисників багатосторонності та її несуттєвих політичних інститутів, а також обговорюваної, уторговуваної або й купленої безпеки. На світанні свого існування США були слабкі, тож у своїй зовнішній політиці дотримувалися м'яких імперативів, а європейські держави були сильні і діяли послідовно в імперському дусі або принаймні в дусі гегемонії і намагалися встановлювати власні закони своєю силою. Сьогодні все радикально змінилось[176], отже по обидва боки Атлантики після закінчення холодної війни, і, звісно, з часу подій 11 вересня 2001 року люди живуть у дуже різних світах міжнародної політики.
Каґан помиляється. І він не не може ігнорувати той історичний факт, що насамперед зовнішня політика США наприкінці Другої світової війни — коли Сполучені Штати вирізнялися досі небаченим військово-політичним, технологічним та економічним впливом, — створила багатосторонні інституції, Організацію Об'єднаних Націй, альянси з безпеки неабиякої історичної ваги і розмаху, зокрема, НАТО. Крім того, суттєва ознака тодішньої зовнішньої політики США та її пророчої, заснованої на нормах і інтересах проникливості, полягала в чимраз швидшій юридифікації міжнародної системи, до цього часу переважно заснованої на політиці насильства незалежних держав. Виразний слід наклали на неї Статут ООН і різні міжнародні конвенції, які нині цілком природно вважаються природно-правовим зерном чинного міжнародного права та багатосторонніх інститутів. Звісно, в умовах холодної війни і поділу світу система ООН ніколи не працювала по-справжньому, і з системним протистоянням між Сходом і Заходом, що затягнулось аж на п'ять десятиліть, не змогли порадити собі ані ООН, ані міжнародне право, ані, втім, і переважна військова могутність Америки. Після 1947 року за підвалини «Заходові» стали сила та цінності, і лише це поєднання дозволило йому взяти гору над Совєтським Союзом. Попри всю критику і всі заперечення, система Організації Об'єднаних Націй виявилася набагато потужнішою і життєздатнішою за свою попередницю, Лігу Націй. Нарівні з процесом об'єднання Європи, з успішною реконструкцією та реінтеграцією Німеччини і Японії, а також зі створенням трансатлантичного альянсу заснування Організації Об'єднаних Націй можна зарахувати до абсолютних головних досягнень зовнішньої політики США і «Великого покоління».
169
«Втім, поступово утворюється прірва між неоконсерваторами, які насправді є радикалами, і традиційними консерваторами. Низькі податки, м'яка влада, до біса ООН, все чудово — але ж хіба ця маячня змінить світ і демократизує Близький Схід?» Tony Judt: Die Neokons sind leise geworden. Interview, in: DIE WELT, 29.5.2004, S. 7. Див. у цьому плані також останню книгу Девіда Фрума і Річарда Перле «An End to Evil. How to Win the War on Terror» (New York 2003). Вже месіанська назва цієї бойовитої праці говорить про те, що йдеться тут не про консервативну політику, а радше про ту давню ліву мрію переінакшення світу засобами американської могутності.
170
Robert Kagan: Macht und Ohnmacht. Amerika und Europa in der neuen Weltordnung, Berlin 2003.
171
«Новий Кантовий порядок Європи може процвітати тільки під егідою американської влади, здійснюваний згідно з правилами старого Гоббсового ладу. Завдяки могутності Америки європейці змогли повірити в те, що влада вже нічого не важить». Там само, S. 85.
172
«Кожен комуніст має збагнути істину: „Політична влада виходить з цівки рушниці“». Mao Tse-tung: Probleme des Krieges und der Strategic, 6. November 1938, в: Worte des Vorsitzenden Mao Tse-tung, Peking 1967, S. 74.
173
«Провідні американські політики також гадають, що глобальна безпека і ліберальний світовий порядок — так само як „постмодерний“ рай Європи — утримуватимуться в довгостроковій перспективі лише тоді, коли Сполучені Штати доведе на ділі свою могутність у небезпечному Гоббсовому світі за межами Європи. Це означає, що Сполучені Штати, хай вони й найбільше прислужилися тому, щоб Європа увійшла в цей кантіанський рай, і досі грають ключову роль в її збереженні, хоч самим їм у цей рай вступити не до снаги. Вони облягають фортечні мури, не здолаючи, втім, самотужки пройти через браму. Сполучені Штати як і раніше, незважаючи на свою величезну владу, багатство, змушені зважати на історію; їм доводиться мати справу з різними Саддамами і аятоллами, Кім Чен Ірами і Цзянами Цземінями і відступати іншим більшу частину інших переваг». Kagan: Macht und Ohnmacht, S. 88.
175
Robert Kagan: Of Paradise and Power. America and Europe in the New World Order, New York 2003, S. 3. У німецькому перекладі міститься такий фрагмент: «З цієї причини американці і європейці наразі дедалі стрімкіше відбігають одне від одного у ключових стратегічних питаннях: вони збігаються лише в окремих пунктах і розуміють одне одного чимраз менше» (Kagan: Macht und Ohnmacht, S. 7). Не знати чому перекладач відмовився від головної метафори Каґанового аналізу.
176
«Однак у XVIII і на початку XIX століть великі європейські держави часто-густо ставали проти, коли їх хотіли взяти у кайдани. Два століття потому американці та європейці помінялися місцями — а відтак і перспективами. Почасти це пов'язано з тим, що за ці два століття, а надто в останні десятиліття різко змінилася вага влади. Коли Сполучені Штати були слабкими, вони керувалися стратегіями непрямого впливу, стратегіями слабкості, а тепер, що вони могутні, то тримаються як потужна держава. Коли європейські держави були сильні, вони вірили в силу і військову славу. Сьогодні вони дивляться на світ очима слабких держав». Kagan: Macht und Ohnmacht, S. i4f.