Навіть Каґан пристає на цей висновок: «І, звісно, „Захід“ у часи холодної війни чогось тримався. Він представляв ліберальний, демократичний вибір значної частини людства, яка стояла в опозиції до альтернативного варіанту, що існував потойбіч Берлінського муру. Ця виразна стратегічна, ідеологічна й психологічна необхідність доводити, що насправді існує замкнений, монолітний Захід, зникла з падінням Берлінського муру та трощею статуї Леніна в Москві»[177]. Проте саме тут, де Каґан мав би дати рішучу відповідь на майбутнє Заходу, він відмовляється відповідати або ховається за шелестіння американської однобічності, не висловлюючи цього насправді у своїх наслідках для Сполучених Штатів та міжнародної політичної системи в XXI столітті.
Але навіть порівняння Гоббса і Канта з ідейно-історичного погляду не сприяє теоретичному обґрунтуванню наявності нібито значної різниці у базовому зовнішньополітичному порозумінні між Європою і Сполученими Штатами. Ці два політичних філософи жили в різні століття і мали справу з вельми неоднаковими проблемами, а молодший, Кант, спирався на ідеї старшого, свого попередника Гоббса. На Гоббсові позначився досвід національно-релігійних воєн у тодішній Англії, себто жахи громадянської війни. Його думки були зосереджені насамперед і майже виключно на питанні, як релігійну громадянську війну перетворити на міцний мир, а саме завдяки абсолютній державі, Гоббсовому Левіафану. «Держава, як на Гоббса, — це лише громадянська війна, що її весь час приборкує сильна влада»[178]. Кант натомість веде мову про нескінченну війну між суверенними державами, і його питання було — як ця міждержавна війна поступиться місцем світовому порядку непорушного миру й чи може вона поступитися місцем порядку.
«Хоча Гоббс, провадячи розмову про війну, весь час має на оці громадянську і міждержавну війну, але він докладно розглядає тільки перетворення громадянської війни на громадянський мир, а не обернення війни міждержавної на міждержавний мир. Світ у англосаксонській країні являв собою життєву проблему, що її він поклав вирішити, до миру між країнами він не наважився зайти, левіафани не терплять поміж себе надлевіафанів. [...] Насамперед Іммануїл Кант ясно спираючись на Гоббса, тлумачить bellum omnium contra omnes як природний стан і стан війни серед війни, порадити собі з яким здебільшого і прагне його філософія миру. Як видно, Кант — це той, хто доводить філософію Гоббса до краю, хто (так само) знімає вершки висновків з Гоббса. Якщо великий ворог феодалізму Гоббс зруйнував вироблене пізніми схоластами універсалістське міжнародне право „civitas orbis“, світову спільноту, врешті-решт, під однією зверхністю, то великий громадянин світу Кант, продовжуючи раціональну лінію свого попередника, вгадав наперед шлях глобального стану миру, на якому міжнародне право, право всесвітнього громадянства і людські права переходитимуть одне в одне»[179].
А про те, що Кант свого часу вкладав у свою ідею «вічного миру» на тлі реальності міждержавних війн неясну сатиричну двозначність, свідчить його вказівка на походження поняття «вічний мир» у першому реченні свого знаменитого трактату: «До кого звернено цей сатиричний напис на шильді одного голландського заїзду під намальованим чиєюсь рукою цвинтарем? До людей узагалі чи, зокрема, до державців, які ніколи не навоюються до переситу, чи, може, лише до філософів, які бачать цей солодкий сон? Цього ніколи не зрозуміти»[180]. Для Іммануїла Канта поняття «Вічного миру», отже, мало цілком жахливу і вкрай важливу політичну двозначність: або суверенні держави доскочать міцного миру, або його місце посяде цвинтарний лад. В кожному разі тут він виявився таким само великим реалістом, як і Томас Гоббс, хай Кант навряд чи уявляв собі жахливу реальність XX століття. Здавалося б, увесь жах нескінченних рядів могил під Верденом і на інших незліченних бойовищах європейських світових воєн і жахіття Освенцима, напевно, не могли наснитися професорові філософії з Кьоніґсберґа навіть у кошмарному сні.
Але хай Роберт Каґан у своїй картині поділу Заходу на світ Гоббсовий (США) і світ кантівський (Європа) кінець кінцем і замислив насправді щось більше, ніж просто зручний образ для цілком ясних політичних суперечностей у трансатлантичних відносинах, та він, однак, намітив дуже перспективний шлях. Томас Гоббс шукав-бо відповіді на руїну і хаос релігійної громадянської війни. Якщо й далі послідовно оперувати чільним фактом щодо необхідності подолання внутрішнього хаосу і війни однією зверхньою силою, то звідси неминуче випливає висновок, що ми на початку XXI століття мали б лишити у минулому стару систему держав, адже вступили в добу глобальної релігійної громадянської війни. Далекосяжні наслідки дав би рух у напрямку глобальної внутрішньої політики, нової якості державної системи та її обов'язкового багатостороннього оформлення, а не в бік традиційної силової політики, імперських марень і сили, піднесеної до стратегії неприхованої односторонності.
Каґан, тим не менш, цілком слушно вказує на ту принципову різницю між Європою та Америкою, що її можна назвати різницею політичною[181]. А в чому, власне, полягає та різниця? Вона полягає у відповіді на найперше питання будь-якої політики. Що таке влада? Чи спирається влада лише на внутрішні мотиви настільки, наскільки нею когось наділено, наскільки вона існує і може бути використана? Чи навіть найсильніша влада на додаток до її самовиправдання [Selbstbegründung] в умовах свободи так само і достоту присилена до нормативних засад, етичних принципів і законності шляхом згоди? Бо ані європейці не стали ідеалістами, що забули про владу, ані американці не перетворилися на мак'явелістів, одержимих владою. По обидва боки Атлантики і надалі поділяють ті самі принципи свободи, демократії, верховенства закону, ринкової економіки та громадянського суспільства та й світогляд принципово не відрізняється. А проте з обох боків є зрушення перспективи. І в основі його лежать, поза сумнівом, причини, вказані Робертом Каґаном: Європа по катастрофі XX століття у своєму зовнішньополітичному мисленні «американізувалась», а США по закінченні холодної війни навпаки, «європеїзувалися». Наразі у своїй зовнішній політиці Європа мислить нормами, а США — у дусі політики сили. Звісно, суттєву роль у цьому грають сила і слабкість, підйом і занепад влади і безпорадність, але не тільки це. І тут Каґан, знову ж таки, помиляється.
Європа змінилась у своєму зовнішньополітичному мисленні не тільки у світлі свого насильницького занепаду, але й насамперед через досвід світських катастроф двох світових воєн у минулому столітті і спустошливі, саморуйнівні наслідки націоналізму, до якого додалася система держав, яка підтримувала виключно владу. Більше за всіх від лиха, що являло собою цілковиту протилежність політичній слабкості, — повне зняття з себе владою будь-яких нормативних та етичних зобов'язань і зростання її до жахливих висот — в XX столітті постраждала Німеччина. Хай там як, а поселяти європейців на «Венері» з політичного погляду, доволі абсурдно. У всякому разі, європейців радше слід вважати «вцілілими на Марсі». Ні, власне визначальний досвід Європи з її насильницько-воєнним самознищенням був не насильницькою, а радше нормативною слабкістю. Те, що Америка у нормативних зобов'язаннях мала і досі має майже досить сили, у Європі (і особливо, знову ж таки, в Німеччині) вгадується не відразу. Європейську систему держав визначають баланс і гегемонія, а не норми і принципи. Саме з цих причин зовнішня політика Сполучених Штатів, відколи вона існує, щосили боронилася від перенесення європейської системи рівноваги конкуруючих європейських держав на північноамериканський континент, і замість цього робила ставку на континентальну спілку[182].
Каґан підкреслює наразі нормативні непорозуміння між Європою та Америкою достоту шляхом свого позитивного посилання на Гоббса і відмови від Канта. Кант був філософом просвітницької раціональності, філософія якого включно з його працею «До вічного миру» батькам американської Конституції у плані чинників була ближча за пророка Левіафана, суверенну державу. Якщо придивитися пильніше до історії США та її духовно-історичних (живих і досі) традицій, то вельми ризиковано вважати саме Томаса Гоббса пророком неоконсервативного світогляду на XXI століття. Іммануїла Канта можна легко інтегрувати в американську політичну традицію, натомість Томас Гоббс потребував би цілковитої відмови від неї та перевертання догори дригом. Бо й досі два поняття свободи і демократії творять ту нормативну центральну зорю, навколо якої обертається політична думка, а також реальність Конституції Сполучених Штатів. Сполучені Штати як і раніше базуються на системі обмеження влади, а не на її абсолютизації, й історично безпрецедентна сила цієї незрівнянної нації дотепер ґрунтується на унікальності її принципів. Гоббс пристає до неї не більше, аніж ідея американської імперії.
179
Hermann Kienner: Hobbes — Der Rechtsphilosoph und seine Rechtsphilosophie, Einführung zu: Thomas Hobbes: Leviathan, S. XXXVII f.
181
«Одна з найбільших відмінностей між європейцями та американцями виражається у філософській, ба — метафізичній суперечці, де саме перебуває людство на нескінченній дорозі між законами джунглів і законами розуму. На відміну від європейців, американці не вірять у те, що ми ось-ось станемо свідками здійснення мрії Канта». Kagan: Macht und Ohnmacht, S. 107.
182
«Як досвідчений спостерігач Європейського балансу сил Джон Квінсі Адамс рішуче відкидає будь-яку думку про те, що Сполучені Штати могли б або змушені були б уживатися з будь-якою іншою великою державою на теренах північноамериканського континенту на рівних умовах. Альтернатива цьому, як зауважив він ще 1811 року, — це, з одного боку, „сила-силенна маленьких і мізерних кланів і племен“, які повсякчас „товчуться одне з одним, намагаючись видряпати якусь скелю чи ставок для розведення риби, задля розваги і на втіху європейським панам і утискувачам“, а з іншого боку „нація, поширення якої сягає меж північноамериканського континенту і якій Бог і природа визначили стати найчисельнішим і наймогутнішим народом, які коли-небудь об'єднувались у суспільній договір“». Gaddis: Surprise, Security, S. 26.