З усіх цих причин, отже, коли йдеться про докорінну реорганізацію всієї системи, ані «Марс», ані «Венера» ні до чого. Навіть у XXI столітті класична стратегічно-військова могутність не зникне, а її здатності ухвалювати рішення для захисту національних інтересів і стабілізації міжнародної системи більш ніж вистачатиме. Міжнародна політична система стоїть перед необхідністю припасуватися до економічної, технологічної та екологічної глобалізації, й проходитиме ця необхідна реорганізація в світі не під знаком глобального відродження старого європейського балансу сил системи та її гегемоніальних і антигегемоніальних рефлексів. Усі ознаки вказують радше на глибокі зміни в міжнародній системі та її інститутах. Щойно почалося століття, з'явилося щось на кшталт «Коперникової революції»[185], яка змусить відійти у непам'ять старий, заснований на європейській системі держав Вестфальського миру, світовий порядок.
Вирішальне питання при цьому полягатиме в тому, як у мирний чи у насильницький спосіб відбуватиметься ця трансформація міжнародної системи. І відповідь на це питання дасть Захід, отже, насамперед Сполучені Штати і Європа, бо не тільки глобалізація, а й наявна економічна та державна система суть плоди західної сучасності. Ані світовій державі США, ані самій лишень Європі зробити це не до снаги, але таке завдання завдавати собі на плечі можна тільки тоді, коли Захід як такий зважиться на загальну стратегічну перспективу в умовах цього століття, отже оновиться[186]. Якщо у США і ЄС немає ані сили, ані бажання дійти стратегічної згоди щодо оформлення XXI століття, то такий розвиток подій спливатиме у дусі виразних криз і насильства, нібито ці дві частини Заходу спромоглися, знайшли бажання і вдалися до далекоглядності, аби досягти такого консенсусу. Це аж ніяк не виключає інші регіони й сили: навпаки, коли величезний африканський континент, попри всі його на перший погляд майже нерозв'язні кризи й конфлікти, завдяки Африканському союзові (АС) йде в напрямку системи колективної безпеки і співпраці майбутнього, такі зміни важко переоцінити. Те ж саме стосується Латинської Америки, Південно-Східної Азії, а також Росії, якщо вона сприймає своє стратегічне відкриття Заходу не лише в економічному плані, але і з демократичного, нормативного і соціального погляду.
Звісно, у XXI столітті ані держави не зникатимуть на користь світового уряду, ані навіть військова безпека не втратить свою вагу. Всі ці елементи міжнародної системи існуватимуть і далі, але їхнє значення змінюватиметься, і поставатимуть інші, нові елементи, які набуватимуть ваги. Бо якщо класичні поняття стабільності та незалежності видозміняться у якісному плані, тоді весь лад міжнародної політичної системи, залежний від цього, зазнає якісних змін, і така зміна зробить неминучою появу нових інститутів і перегляд наявних. Якщо це припущення, що об'єктивний тиск штовхає глобальну державну й економічну систему до дедалі тіснішої співпраці, правильне — отже, співпраця об'єктивно стане центральною категорією раціональності цієї нової системи, — то дві похідні категорії безпеки та суверенітету змінюватимуться в бік заснованих на співпраці інститутів і кооперативного сувернітету. Інтеграція інститутів і суверенітету — вершинна форма цього розвитку в XXI столітті, що ґрунтується на неминучості співпраці.
Інша якісна зміна в міжнародній системі, яка так само вирізняється драматичними наслідками, — її демократизація. Із закінченням холодної війни, втім, не всі диктатури й авторитарні режими зникли, — нині по всьому світу існує більше ліберальних демократій і відкритих суспільств, аніж будь-коли в історії. В умовах глобального здійснення ліберальної демократії поняття влади змінилося за своєю суттю. У старій системі держав влада визначалася головним чином з себе самої: влада виходила з цівки рушниці. Хто мав владу, той і встановлював правила. Сьогодні влада виходить уже не тільки з себе, або навіть здебільшого не з себе. Консенсусне схвалення влади (її узгоджена легітимність) стало однією з її суттєвих складових у дедалі демократичнішій міжнародній системі.
В історичному плані події розвивалися так завдяки нормативній зовнішній політиці Сполучених Штатів, для якої процеси демократизації та легалізації міжнародної системи завжди мали непересічне значення. І завдяки цьому кроку в бік демократизації сама вже зголошується глибока трансформація влади, безпеки та суверенітету, а отже всієї системи, як описано вище. Об'єктивна необхідність співпраці і консенсусу в добу глобалізації проймає традиційні категорії міжнародної політичної системи та її реальність і прискорює її трансформацію. Якщо на цей тиск, який виникає у процесі здійснюваних у глибинних шарах політики державної системи перетворень, не буде відповідної реакції у вигляді трансформації структур та інституцій міжнародної системи, то енергія цього тиску змін призведе до дедалі більшої дисфункціональності системи в цілому, і її дієздатність поволі згасатиме. Саме цю тенденцію можна спостерігати нині в міжнародній системі.
V. Європа, Америка та майбутнє трансатлантизму
«Певна річ, Європа має клопіт, бо змушена жити в двох світах одночасно: у світі буденної реалістичної політики і у світі, сповненому мрій про краще майбутнє. Плекати мрії, водночас не випускаючи з поля зору вельми реальну небезпеку сучасності, — завдання не з легких. І найбільша проблема при цьому полягає в утворенні єдиної зовнішньої політики».
Чи може історія чогось навчити? Це старе запитання, на яке ані політика, ані історична наука досі так і не дали переконливої відповіді, в зв'язку з сумнівним політичним виправданням війни в Іраку та її перебігу не так давно зняв американський історик Артур М. Шлезінґер-молодший. Нездатність західних демократій знайти протиотруту Гітлерові в тридцяті роки в поточних дискусіях навколо проблеми війни й миру дається взнаки і донині. Достоту на підставі цього установчого досвіду провальної політики умиротворення Мюнхена 1938 року Шлезінґер вказує на нерозв'язну амбівалентність історичних аналогій. Він посилається на автобіографію Вінстона Черчілля з розділу, присвяченого Мюнхенській угоді: «Тут доцільно описати деякі принципи моралі та поведінки, які в майбутньому могли б стати орієнтацією. Жоден такий випадок не випадає розглядати без врахування контексту». Відтак Шлезінгер описує наслідки, які мало повторення досвіду Мюнхена у п'ятдесяті роки. «За шістнадцять років після Мюнхена, коли президент Ейзенхауер скористався подібністю до тамтешньої ситуації, щоб переконати британців укупі з американцями піддати французам в Індокитаї, Черчілль був вражений. Він відкинув аналогію Ейзенхауера, що, втім, не завадило наступникові Черчілля на посаді прем'єр-міністра за два роки поглянути на Гамаля Абдель Насера і на весь Близький Схід крізь призму 1938 року і втягнути його країну в Суецьку авантюру. Цього разу Ейзенхауер відкинув аналогію з Мюнхеном. Такі випадки ілюструють сумну сталість менталітету, що веде політику у руслі стереотипів та історичних узагальнень, неприпустимо вириваючи минуле з контексту і механічно накидаючи його на майбутнє»[188]. Врешті-решт Шлезінґер доходить перспективного висновку, що кінець кінцем «здаси собі справу з того, що купа помилок, скоєних в ім'я „Мюнхена“, далебі виходить за рамки первісної помилки 1938 року»[189].
Не випадає сприймати буквально цей песимістичний висновок, аби зрештою дійти переконання, що на давнє питання щодо уроків історії не існує узагальнених відповідей. Чи політичне рішення ґрунтується на успішних уроках історії, чи те ж таки рішення зрозуміло уроки історії криво або й навіть зловживає ним в ідеологічному плані з недоброчесною метою, на жаль, завжди з'ясовується заднім числом. Бо всі політичні рішення вмотивовані лише інтересами, отже здебільшого вони вкрай суперечливі. Крім того, історичне пізнання завше озирається назад і ніколи не зазирає вперед. Ефект будь-якого політичного рішення щоразу передбачає відкрите майбутнє [zukunftsoffen] щодо його результату, отже, він ніколи не спирається на знання, а завжди на більш-менш логічні припущення.
185
«Коперніковий переворот був не теоретичним процесом історії, а метафорою: реконструкція всесвіту стала знаком переміни у людському саморозумінні, символом нової самоорієнтації людини в усьому просторі наявної природи, або втрати цієї локалізовуваності й малозначності місця у світі». Hans Blumenberg: Die kopernikani-sche Wende, Frankfurt / M. 1965, S. 100.
186
«Але чи можуть Сполучені Штати почасти поступитися впливом у Європі, не наражаючи водночас на ризик американську безпеку — і фактично безпеку в Європі й в усьому ліберальному та демократичному світі? От де притичина. Бо навіть із найкращими намірами Сполучені Штати не можуть скористатися співпрацею з європейцями, якщо сьогодні не існуватиме одностайної оцінки характеру глобальних загроз і засобів, до яких слід удатися, щоб їх усунути». Robert Kagan: Of Paradise and Power, New York 2004, S. 156 (Afterword to the Vintage Edition).
187
Jeremy Rifkin: Der Europaische Traum. Die Vision einer leisen Supermacht, Frankfurt / M. 2004, S. 310.