Хто дошукується часів вічного, нормативно-філософського та водночас насильницько-пророчого обґрунтування для оновлюваного Заходу в XXI столітті, той знайде їх якраз тут. ЄС і США як два наріжних камені трансатлантичних відносин спираються не лише на ті ж цінності і норми західної християнської просвіти, проте у вищеозначеній відповіді на політичну кризу сучасності тримаються тієї самої візії, — транснаціональної інтеграції суверенітету. Неодночасність цих обох політико-культурних процесів, однак, у трансатлантичній сучасності призводить, укупі з відмінностями історичного досвіду та виразним насильницьким перепадом, до політичних проблем і відхилень, що зринули на поверхню не тільки в іракській кризі. Тим не менш, саме ця криза, перш за все, виявила цілком трансатлантичні розбіжності.
Втім, дотримування однієї візії не конче означає перехід до реально існуючих культурних, соціальних та історичних відмінностей, які існують між Європою і США. Сполучені Штати були засновані на далекому континентальному острові мало не на історичній пустці понад двісті років тому, складалися з тринадцяти штатів, населення яких становило 2,5 мільйона європейських переселенців[191]. Натомість у Європі історії вдосталь, вона має горді й давні національні держави, вражає ще поважнішим і старішим розмаїттям мов і культур і нині нараховує 450 млн. осіб. В умовах XXI століття на теренах Старого світу має місце складніший і тяжчий процес інтеграції. А проте, попри ці суттєві відмінності, США і ЄС в принципі поділяють одну й ту саму візію. Ця обставина ще чимало заважить у майбутньому.
Є й інші важливі відмінності з далекосяжними наслідками між європейським і американським баченням об'єднання. Заснування Сполучених Штатів Америки насправді мало характер відтоку тодішнього європейського світу, тож насамперед являло собою поділ, акт ізоляції. Молоді Сполучені Штати показали спину тодішньому європейському світові і звернули очі у бік відкритих меж свого Заходу, що, здавалося, не мав ні кінця, ні краю. Натомість важчий процес об'єднання Європи є повного протилежністю ізоляціоністського акту, радше спробою подолати у довготривалій перспективі націоналістичну лихоманку і цим повернутися у вигляді дійової особи на світову арену в цілком нових умовах. Окрім того, цей процес інтеграції відбувається майже у всіх суверенних державах на європейському континенті в добу глобалізації, яка ставить за виклик появу нових національних масштабів не тільки в Європі, але і в багатьох інших регіонах світу. Для країн і регіонів потойбіч європейського континенту, отже, політичний сигнал Європи звучить інакше, ніж той, що його подав процес формування Сполучених Штатів, — це не відмова, а можливий зразок. При цьому зразковий характер об'єднання Європи увиразнює та обставина, що Європа для неєвропейського світу була і є par excellence («здебільшого») континентом суверенітету. Тут було винайдено сучасну державу, тут вона доскочила свого вершка і впала у найглибшу прірву, і на цьому континенті як ніде вирував націоналізм. Якщо, таким чином, Європа сьогодні готується втілити комплексну транснаціональну візію у цілком нову політичну, економічну та соціальну дійсність, то цей процес в умовах глобалізації XXI століття заважить куди більше, ніж це мало місце у процесі інтеграції північноамериканського континенту понад 200 років тому.
Втім, хто знає повсякденне життя Європи, хто усвідомлює, як важко долати труднощі з балансом інтересів у Старому Світі за допомогою, здавалося б, ненаситної і вкрай дріб'язкової з погляду усіляких норм євробюрократії, хто бачить страшну млявість процесу прийняття рішень у Брюсселі і водночас зауважує, з якою нехіттю населення держав-членів пристає на рішення європейських інститутів, той може справедливо запитати, чи політичний союз з огляду на силу спротиву і вагу національної норовливості й розмаїття спадкових культур, мов і традицій може колись стати реальністю. Проте коли компенсувати це негативне сальдо дивовижними досягненнями і прогресом Євросоюзу з моменту його створення — міцним миром, безпекою, свободою, верховенством закону, демократією, терпимістю, захистом меншин, подолання кордонів, досі небаченим економічним процвітанням, науково-технічним прогресом, соціальним забезпеченням, охороною навколишнього середовища та дедалі більшим впливом Європейського союзу з погляду зовнішньої політики, — то, вочевидь, позитив переважить.
Європейський союз був і є історичним проектом, створеним з метою остаточного подолання європейських воєн. При цьому інтеграційна Європа подолала вже три етапи: починаючи з бізнес-спільноти, через об'єднання держав до реального об'єднання європейських держав. У першій статті Європейського конституційного договору записано: «(1) Виконуючи волю громадян і держав Європи будувати спільне майбутнє, ця Конституція засновує Європейський Союз, який передає державам-членам повноваження для досягнення їхніх спільних цілей. Йдеться про Союз європейських держав, які зберігають власну національну індивідуальність, тісно координують свою політику на європейському рівні і керують на федеративних засадах певними сферами загальної компетенції. (2) Союз відкритий для всіх європейських держав, які поважають однакові цінності й зобов'язуються спільними зусиллями сприяти їхній реалізації»[192].
Союз заснований, отже, не на гегемонії однієї держави або купки великих держав над усіма іншими, — він спирається на компроміс як принцип «рівності держав-членів перед Конституцією»[193], байдуже, велика це держава чи мала, багата чи бідна, давно увійшла вона до ЄС чи недавно. Це стосується і рівності громадян Союзу перед Конституцією. Утім, цей принцип не усуває наявні і надалі реальні відмінності між державами-членами. Бо, як це не дивно, цей-таки принцип рівності європейської конституції базується на елементі нерівності, запровадженому спеціально, щоб завдяки певній пропорційній нерівності за рахунок великих держав-членів у Європейському Парламенті й Раді назагал уможливити реалізацію принципу рівності в рамках ЄС. Ця нерівність діє і у випадку з підрахунком голосів громадян ЄС на виборах до Європейського парламенту, позаяк при виділенні певної квоти місць для тієї чи іншої країни представників малих і найменших з них у парламенті було б обмаль. Утім, без цієї добровільної відмови великих держав-членів від формальної рівності, справедливе представництво всіх європейських просторів, які простягаються від Німеччини до Мальти, від Франції до Кіпру і від Польщі до Естонії, було б неможливим.
І в цьому можна так само розгледіти безпрецедентно новий у попередній історії Європейського союзу характер, бо показний принцип рівності в ЄС стане можливим лише завдяки конструктивній диспропорційності між державами-членами, а також між громадянами ЄС. Іншими словами, більші держави-члени та їхнє населення свідомо пристають на ослаблення на користь малих держав і населення. У цьому й полягає справжній секрет успіху європейської інтеграції. Більше того, тут прозирає основа фундаментального зламу в розвитку європейської системи держав, що його означає європейський інтеграційний процес. Європейський союз спершу задумувався як антигегемоніальний проект. Тому в процесі європейської інтеграції він розвинув дещо протилежне гегемонії панування, а саме механізм внутрішнього збалансування влади, який сприяє малим державам, а отже, вирівнює різницю в насильницькій вазі щодо великих держав-членів. Цьому відповідає і нова процедура голосування в конституції ЄС[194].
Як згадувалося вище, суть ідеї європейської інтеграції з першої миті лежала у сфері політики, — йдеться про загальний суверенітет усіх європейських країн у Європейському Союзі. Якщо Союз відмовиться від цієї претензії, як і від свого географічного розширення і характеру повністю або частково, то цим поставить себе під сумнів. Як просто великий внутрішній ринок, який у політичному плані базується на політиці міжурядових скоординованих національних урядів і без політичної інтеграції сильних європейських інститутів, Союз не матиме майбутнього. Його буде денатуровано до чогось на кшталт ЄАВТ (Європейська зона вільної торгівлі), хіба що вищого порядку, отже над його станом нависне загроза. В такому уявленні полягає велика помилка євроскептиків. Це справедливо і щодо всіх міркувань про Європу à la carte, себто ідею, що окремі держави-члени можуть обирати, на якому рівні вони долучаються до інтеграції, а на якому — ні. Як наслідок, це звелося б до краху Європи в різних групах, які знову взялися б за старі внутрішні чвари в європейській системі в різних умовах і з великими втратами на тертя. Іракська криза і внутрішньоєвропейський розкол як її результат змушують більш ніж реально припускати ефект таких можливих втрат на тертя, а отже, ослаблення ЄС.
191
Пор.: Udo Sautter: Geschichte der Vereinigten Staaten von Amerika, Stuttgart 1994, S. 46.
192
Конституція Європи, стаття 1-і, S. n, у: Entwurf eines Gesetzes zu dem Vertrag vom 29. Oktober 2004 über eine Verfassung für Europa, Drucksache 983 / Deutscher Bundesrat, 17.12.04.