Третя лінія формується в країнах Середземномор'я, шлях яких до європейської інтеграції був позначений економічною відсталістю, фашизмом, громадянською війною і військовою диктатурою. Ці країни асоціюють із ЄС демократичну стабільність, економічний розвиток і соціальний прогрес, тобто успішну модернізацію держави, економіки і суспільства. Досвід звільнення викликав у цих держав-членів глибоку емоційну прихильність до процесу європейської інтеграції та ЄС, отож цю групу можна назвати «вільними європейцями» [«Freiheitseuropäer»].
Четверта і врешті остання лінія традиції наразі накреслюється у світлі приєднання до ЄС країн Центральної та Східної Європи. Вона розвивається з досвіду цих нових держав-членів, які десятиліттями потерпали від примусової совєтизації, холодної війни і розколу Європи. Детальніше описувати цю лінію традиції в рамках ЄС поки зарано, бо вона ще має викристалізуватись у буднях європейського життя. Тим не менше, вже зараз можна визнати, що досвід інших середземноморських країн, імовірно, повторюватиметься в поєднанні з сильним — його зумовлюють досі сприймане як небезпечне геополітичне становище, і досвід примусової совєтизації — трансатлантизмом. Імовірно, в майбутньому вималюється різниця між групами «вільних європейців» з півдня та сходу Європи.
Схема цих чотирьох ліній здатна, само собою, дати тільки загальний зріз, адже не всі держави-члени підпадають під неї. Тим не менше, завдяки цій моделі насправді легко аналізувати нині наявні проблеми і труднощі ЄС та його конституційного процесу, а також інші ризики та можливості європейської інтеграції. Можна шкодувати за цим чи це схвалювати, проте реальність ЄС розгортатиметься тільки в рамках цих традицій і розвиватиметься далі, але не за їхніми межами. Все інше лишається нездійсненною мрією і являтиме собою щось на кшталт умовного способу Європи. І треба підкреслити тут ще раз: усі чотири традиції разом складають те, що називається європейською ідентичністю, бо ці чотири лінії традиції відповідають історичному досвідові країн-учасниць ЄС, вони суть їхня політична й культурна реальність. Цим традиціям аж ніяк не бракує взаємних розбіжностей, своєю суперечливістю вони обмежують можливості європейських компромісів і суперечностей і не тільки формують європейську ідентичність, а й значною мірою визначають подальший розвиток політичної інтеграції ЄС. Досі політичну ідентичність Європейського союзу характеризували три основних виміри: перший — це історія, другий — прагматично-науковий розум, а третій — свобода, демократія й соціальний прогрес. З падінням залізної завіси в історії Євросоюзу зайшов новий, четвертий вимір — спершу повільно і майже непомітно, проте останнім часом завдяки міжнародній обстановці і розширенню ЄС він важить дедалі більше — задля простоти його слід назвати стратегічним виміром Європи. Він розвивається в умовах об'єктивного тиску економічних інтересів і чимраз більше — інтересів безпеки.
З моменту заснування НАТО і ЄС до кінця холодної війни в Західній Європі існував чіткий поділ праці: Сполучені Штати несуть відповідальність за безпеку й оборону в рамках НАТО, ЄС — за економічне процвітання і прогрес. Тоді про Західну Німеччину говорили як про економічного велетня і політичного карлика — і це стосувалося також Європейського Союзу. Ще на початку дев'яностих років, коли європейці, на відміну від США, вимагали для себе повноважень у вирішенні югославської кризи, їхні зусилля зійшли нанівець як у політичному, так і у військовому плані. Уже в той час відчувався, хай ще здебільшого і негативно, цей новий стратегічний виклик для ЄС. Щойно скінчилася холодна війна, Сполучені Штати зорієнтувалися цілком на новий лад — подалі від Європи, отже, більше на себе, так що питання європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) вже не випадало ігнорувати.
Якщо Маастрихтський договір у 1992 році говорить про ідентичність європейської безпеки й оборони, то Амстердамський договір 1997 року вперше порушує питання цього нового стратегічного виміру, хай ще і у вельми загальній формі — а саме у буквальному тексті Петерберзької Декларації ЗЄС[197], через що в європейській політиці безпеки надалі говориться про так звані «Петерберзькі завдання»[198].
Справжня політична проблема, однак, полягає насамперед у давньому англо-французькому конфлікті між трансатлантичною (НАТО) з одного боку, й (західно-) європейською орієнтацією (ЗЄС) в політиці безпеки з іншого, який досі блокував реальний прогрес на шляху до європейської політики безпеки й оборони. Франко-британський саміт у Сен-Мало[199] 3-4 грудня 1998 року прорвав цю блокаду. Відтак під час головування Німеччини в ЄС на раді Європи у Кельні 3-4 червня 1999 року була підписана двостороння угода між Англією і Францією, в якій ішлося про політику співдружності і яка заклала підвалини Європейської політики безпеки й оборони (ЄПБО). «Конфлікт у Косово відкрив шлях швидкій європеїзації досягнутої у Сен-Мало угоди. Німецьке головування в Євросоюзі успішно доскочило передачі двосторонньої ініціативи на європейському рівні та перетворення європейської оборонної ідентичності на політику європейської безпеки та оборони»[200]. Це сталося завдяки «Декларації Ради Європи щодо зміцнення загальноєвропейської політики безпеки та оборони»[201], прийнятій у Кельні головами держав і урядів.
Класичний випадок, який вимагав застосування заходів для захисту країни і федерації, мав надалі лишатись у сфері відповідальності НАТО або ж залежав від суверенного рішення країни-учасниці, що не входила до Північно-Атлантичного Альянсу. Натомість ЄС у «Кельнській декларації» вимагав для себе повного спектру запобігання конфліктів та регулювання криз. «Ми, члени Ради Європи, рішуче виступаємо за те, щоб Європейський Союз зіграв на міжнародній арені свою роль. З цією метою ми поклали забезпечувати Європейський Союз необхідними коштами й можливостями, щоб він міг належним чином виконувати свої обов'язки у плані спільної європейської політики у сфері безпеки і оборони»[202]. Задля цього «ЄС потрібна здатність до самостійних дій, яка базувалася б на надійних збройних силах, а також засоби і готовність їх застосувати, щоб без шкоди для заходів НАТО реагувати на міжнародні кризи»[203].
Для ЄС це було цілком нове поле діяльності, зокрема у сфері безпеки і військовій сфері. «Ми наразі рішуче налаштовані зробити новий крок на шляху до Європейського союзу», — так урочисто сказано у «Кельнській декларації»[204]. На тлі мінливої геополітичної ситуації в Європі та по сусідству це поле діяльності поєднується з історико-стратегічним елементом, який з першої секунди був частиною процесу європейської інтеграції, складовою нового виміру. Для Європи з моменту заснування НАТО і ЄЕС у 1950 році безпека завжди являла собою дещо набагато більше за просто військову безпеку. В умовах холодної війни і загрози значно вищої військової могутності Совєтського Союзу, само собою, переважувала військова складова європейської безпеки, проте з іншого боку набагато більшу вагу мала водночас розпочата транснаціональна інтеграція в ім'я безпеки всередині західних решток європейської системи держав. Здавалося б, потужна загроза ззовні лише заступала загалом цей факт. Тим-то зі зникненням совєтської загрози цей політично-стратегічний вимір європейської інтеграції неминуче виступив на передній план.
У Балканській кризі Європа знову ж таки продемонструвала не тільки військово-стратегічні слабкості, але і свою політично-стратегічну міць. Звісно, військові дії НАТО під орудою Сполучених Штатів у Косово навесні 1999 року стали головною причиною поразки Мілошевича. Проте ще у той час, як бойові дії тривали, Захід, на відміну від Боснії, дав довгострокову політичну й стратегічну відповідь на європейську ініціативу, яка, попри всі невдачі і труднощі, мала вирішальне значення для рішучої відмови Балканського регіону від украй небезпечного націоналізму, а отже для встановлення стійкого миру між тутешніми країнами. Втім, це геополітичне рішення ЄС і НАТО означає принаймні бажання відкрити всім країнам цього регіону перспективу майбутнього вступу до інтеграційної Європи та приєднання до системи євроатлантичної безпеки. Проте у такий спосіб ЄС насамперед зробила крок від кризового управління до стратегічних дій.
198
«Місії застосування сили в рамках ЄС описано в статті 17, пункт 2 Договору [Договору про ЄС]. Доки набуде чинності майбутній Конституційний договір (у разі ратифікації), ця стаття залишається правовою основою місії.
199
«Угода, досягнута в грудні 1998 року в Сен-Мало, яка була установчим актом ЄПБО, означила зближення двох подій. [...] Декларацію Сен-Мало слід розуміти з одного боку як поворотний момент у британській політиці щодо Європи, а з іншого як визнання Францією Атлантичного партнерства. [...] По суті компроміс полягав у прагненні вдосконалити європейський військовий потенціал і в намірі проводити операції з урегулювання криз у рамках Петерсберзьких місій». Jean-Yves Haine: Eine historische Perspektive, в: там само, S. 50f.