Уперше ця нова стратегічна перспектива шляху до Європи і на Захід увиразнилася для балканських країн тоді, коли був ухвалений «Пакт стабільності для Південно-Східної Європи». Його осердя полягало в перспективі інтеграції в ЄС і вступу в НАТО. Цей паралелізм перспектив на ЄС і НАТО у сподіванках Східної та Південно-Східної Європи продемонстрував достоту з урахуванням нинішніх трансатлантичних труднощів ще одне — вестернізація та європеїзація не суперечать одна одній, а навпаки, майже конче доповнюють одна одну. Крім того, ці емпіричні дані не можна випускати з ока в процесі об'єктивного аналізу майбутнього трансатлантизму і Заходу. Безпека через інтеграцію — так з погляду політичної стратегії звучала і звучить формула європейського інтеграційного проекту. І ця формула завдяки розширенню ЄС на Схід урешті-решт відкрила той новий стратегічний вимір Європи, не лише спираючись на історичні потреби й економічні інтереси Союзу, а й надалі дотримуючись геополітичних імперативів безпеки в Європі. Звідси постала нова майже обов'язкова зовнішня відповідальність ЄС і відповідальність у сфері політики безпеки, яка має включати власну стратегію безпеки і власний військовий потенціал. Безпека шляхом інтеграції, власні геополітичні інтереси, спільна зовнішня політика і політика у царині безпеки та військовий потенціал — з цих елементів відтоді складається новий стратегічний вимір Союзу.
Розширення Європейського союзу на Схід унаслідок свого просування зняло два центральних питання щодо подальшого процесу інтеграції в ЄС, а саме, по-перше, чи вийде без проблем назагал поєднати велике розширення Європейського Союзу з його поглибленням і — по-друге — де ж тоді, власне, кордони самої Європи. На перше питання сам факт розширення однозначно відповідає «так». Європа ускладнюється, і, певно, тому, стає дедалі важчою, що, втім, аж ніяк не вадить інтеграції, як доводить уже наявний досвід розширеного Європейського Союзу. Старому, отже меншому Євросоюзові, до якого входило 15 держав, двічі забракло духу пристати на наслідки поглиблення майбутнього розширення на Схід, а саме в 1997 році — в Амстердамі і в 2000 році — у Ніцці. На обох урядових конференціях не вдалося вирішити найважливіші державні справи, — їх відклали у вигляді так званих «left overs» («залишків»). Новому ЄС, у складі якого було 25 членів, також знадобилися дві спроби, але лише з шестимісячною затримкою вже куди ширшим складом організації вдалось ухвалити конституційний договір для Європи, в якому було враховано всі важливі питання.
Крім того, є ще один вагомий аргумент: ЄС не допустить штучного розколу всередині континенту, не кажучи вже про те, що це може завдати серйозних збитків. Ідея-бо європейської єдності не витримає ще одного поділу, так щоб це не наразило на небезпеку її «душу», а отже поставило під сумнів її саму. Розпад Європи на центр і периферію дорого коштуватиме Євросоюзові. До того ж, усі держави-члени нині доскочили таких тісних економічних зв'язків на внутрішньому ринку, а ще дванадцять членів звели докупи свою валюту, вступивши до Валютного союзу, отже економічні інтереси так само виключають загрозу для внутрішнього ринку і Валютного союзу й чинного Ніццького договору. Крім того, знову б миттю випливли антигегемоніальні рефлекси окремих країн і втрати од тертя всередині Союзу не надто б їх притлумили. Коли глянути на європейську реальність, то все це — роздуми про минуле, бо з розширенням Євросоюзу були беззастережно встановлені нові відносини. Малоєвропейського вибору фактично вже не існує, бо навіть якщо не пощастить ухвалити Конституцію Євросоюзу, спілка 25-ти існуватиме й надалі, керуючись Ніццьким договором.
Найпізніше останнє розширення ЄС на Схід насправді поклало край усім ідеям про центр Європи або її авангард (себто невелику групу держав-членів, які просуваються шляхом політичної інтеграції швидше за інших). Для центральної Європи лишилося не так багато місця за межами політики, визначеної договорами ЄС. Внутрішній ринок, валютний союз, усунення внутрішніх кордонів, а також розширення просторів свободи та безпеки (Шенгенська угода), зовнішня політика, оборона й безпека — все це сучасна політика Євросоюзу, і вона була врегульована контрактами так само, як єдиний ринок і спільний аграрний ринок. Позосталих сфер політики і політичних питань, які ще лишаються поза рамками системи Договору про ЄС, лише декілька. Контрактна система Шенгену була можлива за межами договору ЄС тільки тому, що цю центральну сферу простору свободи, безпеки та ліквідації внутрішніх кордонів європейські договори ЄС у той час ще не враховували. Тим-то деякі уряди на шляху міжурядової співпраці могли укласти свій договір і за рамками інтеграційного поля ЄС. Однак і ці ще не займані Євросоюзом простори виразно відходять у минуле, бо їх інтегровано в його договірну систему, і уявити новий Шенґен поза межами європейських договорів через розмах договірної інтеграції ЄС було б значно важче. Паралельна європейська інтеграція — договір у рамках Союзу і ще один контракт для авангарду країн поза його межами — тривалий час була лише можливим варіантом, коли договірна система ЄС ще не була вироблена. І ЄС, якому в перспективі доводилося жити в статусі перехідного рішення між двома різними системами договорів, перебував у якомусь абсурдному становищі.
Тут важить інший аспект. Досвід дозволяє очікувати на те, що в майбутньому мало не переважна більшість держав-членів висловлюватиме бажання долучатися до подальшого висунення інтеграційних ініціатив у рамках системи договорів[205]. Втім, якщо більшість може діяти в рамках конституції (можливо, навіть щоразу цілком виразна більшість), і крім цього їй до снаги скористатися гарантованим договором правом «зміцнення співпраці»[206] або ж правом «структурованої співпраці»[207] у військовій сфері, то поняття «ядра» або «авангарду» вже не має сенсу. Тим-то відносини докорінно перевернуто і поставлено з голови на ноги, бо можливості утворення авангарду закріплено в Конституції, а отже, перетворено його на на інструмент інтеграції більшості. Тож ЄС у майбутньому слід радше замислитися над тим, як йому працювати з меншістю чи ар'єргардом держав-членів з огляду на подальші кроки на шляху інтеграції і які можна знайти механізми й довгострокові тимчасові рішення.
Всередині ЄС і в майбутньому аж до фізичного оформлення Союзу окремі держави-члени рухатимуться вперед з різною швидкістю. Європа різних швидкостей описує поточну реальність Союзу, бо не всі держави-члени можуть або хочуть долучатися до всіх етапів європейської інтеграції. Звісно, у вигляді євро економічний і валютний союз створив факт інтеграції в активній зоні суверенітету, який неабияк важить для членів єврогрупи і підштовхуватиме цю групу під тиском політичних та економічних умов до подальшої інтеграції. Для цього не існує рішення Б, здається, наче всі готові заплатити ціну за провал європейської інтеграції. Доки ця група як і раніше лишається на інтеграційному курсі, подальший розвиток ЄС може відбуватися досить складно і супроводжуватися кризами, проте в його кінцевому успіху не може бути обґрунтованого сумніву.
Варто замислитися ще над однією обставиною. Ефективно рухатися з різною швидкістю Європа може тільки доти, доки йдеться про перехідний процес, а не про проголошений остаточний стан. До того ж, гетерогенний вплив значної кількості держав-членів та їхніх історичних відмінностей надав би величезної відцентрової сили Союзові 25-ти, який би постійно припасовувався до різношвидкісної структури. Ці моменти суттєво обмежили б Союз у його функціональності та ефективності, тож він здавався б громадянам і державам-членам у їх структурах і рішеннях дедалі менш прозорим і дієздатним, і це захитало б основи його легітимності. Щойно кількість членів Євросоюзу зросла до 25-ти, постали геополітичні виклики в Європі і посилився тиск глобалізації, загострилася доконечна необхідність європейської конституції.
205
Навіть кілька місяців досвіду роботи з Союзом 25-и показують, що всі нові східноєвропейські держави-члени прагнуть якнайшвидше увійти до валютного союзу і Шенгенської системи. Крім того, досвід цього короткого періоду так само засвідчує, що нові держави-члени, зі свого боку, найпевніш долучатимуться до всіх нових ініціатив у сфері безпеки та оборонної політики.