Тому може скластися враження, що європейські інтеграціоністи пов'язують із питанням про вступ Туреччини до ЄС чимало проблем і страхів, які мають геть інші причини. Тим-то в один прекрасний день обґрунтований з погляду змісту спротив подальшій політичній інтеграції Європи можна очікувати не від по-справжньому європейської Туреччини, яка, певно, радше прив'язуватиметься до руху в бік свободи і модернізації середземноморських держав-членів, але — як це вже не раз траплялося досі! — від «розважливих європейців» із північних держав-членів, зокрема з вищеозначених причин. Утім, у приналежності Туреччини до Європи нема жодних серйозних сумнівів з будь-якого боку. Та й проблема можливого переобтяження через континентальне розростання ЄС поставлена вже в світлі неминучого розширення на схід Європи 2004 року і перспектив ЄС на заході Балкан. Обидві події постали з перебігу європейської історії і є наслідками подолання розколу Європи та югославських воєн за спадщину.
В цьому, а не в можливому вступі Туреччини, вже нині полягає раціональне зерно європейської Конституції, і ці два рішення Союзу — знову ж таки, не щодо Туреччини — остаточно трансформували малоєвропейську (західноєвропейську) перспективу ЄС у перспективу континентальну. Шкодувати чи ні з приводу того, що західноєвропейська перспектива для ЄС не обійдеться без серйозних втрат у процесі європейської інтеграції, хай яким буде майбутнє Туреччини, — шляху назад немає. І на це у критиків є свій передбачуваний аргумент: мовляв, саме тому ЄС, перш ніж приймати ще якісь рішення, слід спочатку вирішити всі ці проблеми, — веде врешті-решт у зачароване коло, бо ж слід знову зазначити, що питання зі вступом Туреччини треба вирішувати не зараз, — до цього ще спливе чимало води.
Залишається розглянути останнє заперечення, зокрема, геополітичне становище в Туреччині, територія якої з географічного погляду розташована, поза сумнівом, радше в Азії, ніж у Європі, а геостратегічне положення країни дозволяє вважати її більше за члена НАТО, аніж Ради Європи. Причини тісної інтеграції Туреччини в трансатлантичну архітектуру безпеки в часи холодної війни і протистояння з Совєтським Союзом мали однозначно геополітичний і стратегічний характер. Це стосувалося також і підписання угоди про асоціацію між тодішнім ЄЕС та Турецькою Республікою 12 вересня 1963 року. Тоді німецький християнський демократ і перший президент Комісії ЄЕС, Вальтер Гальштайн пообіцяв Туреччині те, що відтоді було і залишається актуальним десятиліттями: «Туреччина належить до Європи, тобто згідно з чинними нині стандартами це означає, що з європейською спільнотою її пов'язують конституційні відносини. [...] Одного чудового дня буде зроблено останній крок: Туреччина має стати повноправним членом спільноти. Це бажання і той факт, що в ній ми об'єдналися з нашими турецькими друзями, є найвищим проявом нашої поспільності»[214].
Тим-то Туреччина повинна не всупереч, а саме з огляду на своє геополітичне становище завдяки цій угоді та обіцянці повного членства у майбутньому надійно втягнутись у новоявлену інтеграційну Європу, щоб урешті-решт увійти до неї на правах повноправного членства. А тому Європа стикається з ситуацією, що вже не може запропонувати Туреччині силу-силенну різних варіантів, адже понад чотири десятки років обіцяла їй, що та колись таки стане членом Євросоюзу. Порушення цієї обіцянки — і будь-яке інше рішення ЄС, яке б виключало початок перемовин про вступ на вищезазначених умовах — сприймалося б як своєрідна втеча (в основі якої, отже, не лежали би брак прогресу чи відсутність політичної волі Туреччини), отже, мало б фатальні стратегічні і геополітичні наслідки для ЄС. У світлі значних зусиль і прогресу Туреччини, який до недавнього часу видавався неможливим, негативне рішення ЄС стало б справжньою дурістю.
У протистоянні «Схід-Захід» Туреччина була потрібна Європі та США, щоб прикрити НАТО з південного крила від зазіхань Совєтського Союзу. З цієї геополітичної причини Туреччина в той час була необхідна для безпеки Західної Європи, і в цьому лежала справжня причина ранньої обіцянки ЄЕС. З турецького погляду з часів революції Кемаля Ататюрка європейська перспектива означала водночас визнання своєї модернізації. Саме тому, що цей шлях європейської модернізації всередині ще не дійшов кінця, для Туреччини членство у ЄС пов'язане з успішним завершенням цього обраного понад вісімдесят років тому шляху. Відокремлена від Європи Туреччина знову опинилася б у зовнішньополітичній ізоляції, а ще поміж молотом і ковадлом європейських прагнень і розчарувань, між пантюркістськими ілюзіями і тюрко-ісламською близькосхідною переорієнтацією. І сталося б це достоту в той історичний момент, коли для безпеки Заходу в цілому і Європи зокрема матиме вирішальне значення той факт, що велика ісламська країна Туреччина і справді модернізувалася!
Як військова могутність Туреччини щоразу важила під час холодної війни у плані захисту Західної Європи, так і тепер, після подій 11 вересня 2001 року і з урахуванням стратегічної загрози, що потенційно виходить із розташованого поряд із Європою регіону Близького Сходу, міцне закріплення Туреччини та її успішна модернізація з погляду геополітики суть ще важливіші чинники для європейських інтересів у сфері безпеки. Значення європейської Туреччини — як усередині, так і у своїй зовнішній інтеграції — для безпеки Європи в XXI столітті важко переоцінити. Росія, найпевніш, не загрожуватиме безпеці Європи, бо можливості для сталого розвитку європейсько-російського партнерства, попри всі негаразди, в середньостроковій перспективі виглядають незле. Не важитиме на безпеку Європи і піднесення Китаю і — з певним проміжком у часі — Індії до рівня світових держав. Звісно, такий розвиток подій у Європі матиме значні політико-економічні наслідки для безпеки, але очікувати прямої загрози не варто. Цілком певно, однак, що на безпеку в Європі в першій половині XXI століття суттєво впливатимуть, більш того, її визначатимуть події на Близькому Сході і в Середземномор'ї. Питання безпеки в Європі вирішуватиметься в Середземному морі. Чи Середземне море в XXI столітті стане морем співпраці чи морем конфронтації, — це питання для безпеки в Європі важитиме найбільше. Відповідь на це питання багато в чому залежатиме від того, чи матиме успіх у стратегічній близькості від Європи, на Близькому і Середньому Сході, а також у Північній Африці довгострокова й всеосяжна модернізація регіону як відповідь на джихад-тероризм, разом із вирішенням тамтешніх регіональних конфліктів і подоланням ядерних і терористичних загроз. Чимало важить тут європеїзація Туреччини.
Принаймні відколи дійшло до подій 11 вересня 2001 року в Європи, якщо вона розуміє свої стратегічні інтереси в галузі безпеки, по суті нема іншого варіанту, ніж ставити все на карту модернізації своїх близькосхідних сусідів. Коли досі геополітичне питання щодо кордонів з Іраном, Іраком і Сирією являло собою важливе заперечення проти членства Туреччини в ЄС, то відтоді геополітичне значення цієї обставини майже обернулося на свою протилежність. Відступ європейців до вже наявних або прийдешніх зовнішніх кордонів ЄС в Румунії, Болгарії, Греції та на Кіпрі, коли б ішлося про остаточний кордону Союзу на південному сході, являв би з огляду на видиму наразі геополітичну загрозу для Європи приклад недозволенної недалекоглядності й відвертої легковажності. Європа і далі з геополітичного погляду буде пов'язана інтересами своєї безпеки і завдяки своїм найближчим сусідам у регіоні з кризовими територіями на Близькому Сході. Тим-то ЄС наразиться на цю загрозу, і йому доведеться успішно реагувати на неї, використовуючи у довгостроковій перспективі свій повний стратегічний потенціал і досвід комплексної модернізації регіону, заснованої на справжньому партнерстві. Тому турецький «міст» слід не малодушно відкидати, а ненастанно зміцнювати й убезпечувати.
Коли порівнювати сучасну Європу з Європою колишньою, з'ясовується, що європейська доба воєн і завоювань поступилася місцем епосі трансформації і приєднання. «Hard power» ЄС-Європи виразно поступається «hard power» Європи «Вестфальської», натомість його «soft power» значно зросла, і щодо цього європейцям випадає переживати не більше, ніж ніж нашим партнерам з Альянсу потойбіч Атлантики. Результати-бо цієї нової «soft power» під назвою «Європа», хай виражені у вільно конвертованій валюті політики безпеки, чудові. ЄС створив щонайменше власний магніт політичного ладу, аби зібрати докупи весь континент на основі реалізовуваних ідей «Вічного миру» і при цьому витворити нову світову державу, в основі якої лежали б принципи демократії, справедливості й свободи. Іммануїл Кант, якби народився у наш час, мабуть, по-справжньому зрадів би, побачивши Європейський союз, утім, і Томасові Гоббсу, поза сумнівом, стало б легше, і він, певно, схотів би долучитися до Кантової хвали об'єднанню Європи.
214
Walter Hallstein: Europäische Reden, Stuttgart 1979, S. 439f. Чудову примітку зробив від себе редактор Томас Опперман: «З моменту свого відродження після Першої світової війни, зініційованого „Ататюрком“ Кемалем Пашею, Туреччина прагнула співпраці з Європою, при цьому, не в останню чергу, з Німеччиною. Тому було цілком природно [sic!], що Туреччина поклопоталася про асоціацію з Євросоюзом майже одночасно з Грецією 1959 року. Хай угода про асоціацію від 1963 року, що положеннями не надто відрізняється від угоди з Грецією, розрахована на довший період переходу до митного й економічного союзу, проте вона заклала еволюційний зв'язок. Останнім кроком має стати повноправне входження Туреччини — як і Греції — до Євросоюзу. [...] Крім того, загальнополітична співпраця в рамках Асоціації з огляду на різні спірні моменти в східній частині Середземного моря важить чимраз більше. Успіх асоціації затьмарює та обставина, що Туреччина як сполучна ланка між європейським і арабсько-азійським регіонами раз у раз змушена справлятися з кризою ідентичності». (S. 239).