Ще ніколи не бувало так багато миру і безпеки на європейському континенті, а притягання Брюсселя, попри будь-яку недовіру і критику всередині Старого світу, не слабшає. Під час кризи в Україні виявилося, в чому власне полягає сила ЄС, — у його перетворювальній дії. А крім того, за кілька місяців після розширення Союзу на схід, випливла назовні цінність для Європи нових територій, адже нові члени ЄС та сусіди України, Польща і Литва, разом з ЄС зробили зі свого боку вирішальний внесок у вирішення кризи в Україні. Перетворення як політика значить не що інше, як експорт загальних суспільних і економічних моделей, але не гегемоніальною або навіть імперською чи колоніальною силою, а за допомогою «м'яких» чинників права Співтовариства, установ і фінансованої та контрольованої з Брюсселя економічної та соціальної реконструкції та розвитку. Політика розширення ЄС накидає принципи ліберальної демократії і верховенства закону разом із так званою «протестантською етикою» Макса Вебера всім своїм державам-членам, не більше і не менше. І вона кредитує економіко-інфраструктурний розвиток найбідніших держав-членів, що, своєю чергою, виправдовується у позитивному плані для багатших національних економік чистих донорів безпосереднім «Return of Investment» («поверненням інвестицій») у формі замовлень, а також розширенням торгівлі. В цьому полягає велика, цілком історична роль модернізації європейської політики розширення. І це перетворення узгоджується з відповідною національною традицією, не руйнує її, а здебільшого ще виразніше її зміцнює. Врешті-решт, це культурне реформування політики, права, економіки та суспільства у вступних країнах — велика стратегічна перевага ЄС, адже не йдеться про цілковите міряння їхнього саморозуміння, традицій та народної культури однією міркою.
Не треба заходити аж так далеко, як Роберт Каган, коли він каже: «Реальна зовнішня політика Європи — це політика розширення»[215], проте цілком відкидати цю тезу не випадає. Звісно, політика розширення ЄС упродовж найближчих одного-двох десятиліть, безумовно, дійде краю, бо Європейський союз упреться в зовнішні кордони. Проте стратегічний потенціал політики трансформації відтак не вичерпається; він дедалі виразніше виявляється справжньою відповіддю на виклики глобалізації та нові асиметричні загрози міжнародного тероризму. Трансформація економіки, суспільства та культури відповідно до принципів ліберальної демократії, верховенства закону, індивідуальної свободи, відкритого суспільства і ринкової економіки — так мала би зватися стратегічна відповідь Заходу на різні кризи реформування в інших регіонах, яка б спиралася на автономію регіональних культур і справжнє партнерство. В цьому старий континент Європа доскочила вершка майстерності.
Крім того клопоту із завершенням своєї фізичної та політичної інтеграції, Європі в найближчі роки доведеться вирішити дві чільні внутрішньополітичні проблеми: по-перше, чи вдасться їй досягти сталого покращення своєї економічної і науково-технологічної конкурентоспроможності? За мірило для цього правитимуть розвиток, темп і динаміка в Північній Америці і особливо у Східній та Південній Азії. Європі, коли вона захоче зберегти свою модель суспільства, доведеться захищати на світовому рівні свою конкурентоспроможність, або, за потреби, довести її знов. І це з огляду на зменшення чисельності і старіння населення буде воістину складне завдання. По-друге, від цього просто залежить те, як на початку наступного десятиліття Європа долатиме демографічний перелом у старінні свого населення. Це питання насамперед ховає у собі потужну суспільно-політичну вибухівку. Розширення ЄС справді створило певну свободу дій, але врешті-решт, Європа стоїть перед подальшою внутрішньою трансформацією, а саме перед свавільністю своїх народів, мов і культур — отже, перед їхніми живими й досі небезпечними націоналістичними інстинктами, — перетворюючись на велику громаду вселенців. Навіть зараз зрозуміло, що до цього може спричинитись і спричиниться низький рівень народжуваності та спричинена ним демографічна цезура між 2010-2020 рр., якщо Європа у середині XXI століття не захоче направду осягнути свій занепад. Завдяки політиці розширення та великому внутрішньому ринку, завдяки політиці розширення дедалі активнішої «Європейської політики сусідства»[216], завдяки стратегічній близькості до Росії, угоді про асоціацію в Середземномор'ї та глибшому стратегічному оточенню на Близькому Сході, аж до Південного Кавказу й Африки, Європа, по суті, і справді дуже добре влаштувалася в умовах глобалізованої світової економіки. Утім, її значною внутрішньою проблемою стануть демографія та проблема імміграції.
Навпаки, Америка це питання не тільки давним-давно вирішила, — Сполучені Штати загалом являють собою край іммігрантів. З самого початку американська нація виростала в основному за рахунок імміграції. До середини століття населення Сполучених Штатів суттєво зросте за рахунок імміграції, що спричиниться не лише до значного економічного зростання; надходження від нього дозволять доволі легко надалі фінансувати розширення американського впливу на найвищому рівні, й у майбутньому стратегічний потенціал Сполучених Штатів ростиме. Натомість Європі доведеться боротися з зустрічним рухом і, як наслідок, втратами росту. Як я вже сказав, частину проблеми негативного приросту населення ЄС вирішує за рахунок зумовленого розширенням зростання внутрішнього ринку, проте цим проблему імміграції не врегулюєш. Ця тема стане ще більш вибухонебезпечною для Європи, якщо конкретно зважити на наслідки міграції. Та частина Східної Європи, яка лежить за межами ЄС, навіть в умовах зниження народжуваності і обмеженої тривалості життя має міграційний потенціал. Іспанія нещодавно фіксувала зростання імміграції з Латинської Америки, але це, здається, радше ситуація виняткова з історико-культурного погляду. Тим-то погляд Європи мимоволі звернено на південь і південний схід, і це відразу ж загострює актуальність дискусії, бо значення цілком нових культурно-релігійних чинників та їхні політичні наслідки важко переоцінити. Тим не менш, Європа та її держави-члени мають глянути в очі цим демографічним фактам і не можуть дивитися крізь пальці на їхні політичні, економічні, культурні та стратегічні наслідки.
Але повернемося в майбутнє трансатлантичних відносин, а також обох нерівноправних партнерів — Америки і Європи. Якщо брати все, так би мовити, в теорії, то два трансатлантичні партнери у політичному плані мали б скласти ідеальну пару, майже нагадуючи поєднання «інь» і «ян» у відомому китайському символі досконалості. Обидва партнери-бо політично доповнюють одне одного, тобто привносять у цей союз додаткові навички та слабкі сторони — одна сторона є чемпіоном «hard power», інша — «soft power», і у обох випадках перевага кожного є водночас його недоліком. Але як я вже сказав, це лише теорія. У трансатлантичній реальності стосунки цих двох, як на те, нагадують взаємини тих, кому через вік уже нема чого одне одному сказати, а коли вряди-годи доходить до якоїсь розмови, то зазвичай вона закінчується болісними непорозуміннями. Але як його жити з цим далі? Невже не можна розв'язати ці вузли проблем у трансатлантичних відносинах?
Звісно, трансатлантичні конфлікти й непорозуміння мають не тільки психологічний характер, — їх спричиняють різні реальності. США є єдиною світовою державою. Їхня початкова величина вирізняється глобальними масштабами, їхні загрози реальні, а їхні суперники на просторах світу в Східній та Південно-Східній Азії тільки-но мало-помалу виринають з-над обрію. Початкова величина Європи досі визначається насамперед зсередини, а з погляду стратегії ЄС ще надовго приречена на широкий регіоналізм між Індом і Атлантичним океаном, Африкою та Росією. Європі (ще) не до снаги глобальна проекція сили, тож за її цілковиту інтеграцію в глобальну проекцію сили світової держави США дуже швидко заправили б із європейської сторони задорогу ціну за допомогою трансатлантичного альянсу. Трансатлантична вісь усередині НАТО «провисала» з самого початку, бо у військовому плані Європа в період холодної війни щоразу виявлялася значно слабшою за Америку. Тим не менше, відколи добігла кінця холодна війна, цей військовий кут схильності або залежності проявився ще більше. Все це об'єктивні події, які ускладнюють, а не спрощують трансатлантичну співпрацю. У відносинах між США і Європою, отже, мають місце доволі радикальні зміни об'єктивних чинників, а отже зміни «становища».
216
«У світлі історичного розширення у перших днях цього місяця Європейський Союз зробив важливий крок уперед у справі забезпечення безпеки і процвітання на європейському континенті. Розширення ЄС означає, зі свого боку, що змінилися зовнішні кордони ЄС. Ми дістали нових сусідів, а старі сусіди стали ближчими. Ці обставини створили нові можливості та виклики. Європейська політика сусідства — це відповідь на цю нову ситуацію». Комісія європейських спільнот: Повідомлення Комісії. Європейська політика сусідства — стратегічний документ, КОМ (2004)373,12.5.2004, S. 2.