По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877–1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877–1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази[23].
У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.
Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.
Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме в цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Катеринославська губ.), Каховка (Таврійська губ.) тощо.
За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник такого прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.
Такі зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відіграє дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку. Достатньо сказати, що її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %. До того ж в Україні збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % — пшениці та 10 % — кукурудзи.
У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже 30313 підприємств і відповідно 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що в більшості випадків нові підприємства фабрично-заводського типу створювалися на новітній технічній та технологічній базі, з врахуванням передового світового досвіду організації виробництва.)
Характерно, що на новому етапі, крім помітних кількісних змін, відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60— 70-х роках поступово занепадають провідні галузі дореформеного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.