Це промовляв і вітер, що обвівав склад, це казав і голос у серці Педро Кулі. Було це ніби мелодія пісні, яку співав негр:
— Товариші!
Атабаке[22] лунають, як військові сурми
Після закінчення страйку студент і далі приходить на склад. Він веде довгі розмови з Педро Кулею, формуючи з банди капітанів піску штурмову бригаду.
Одного вечора Педро йде вулицею Чілі у насунутому на лоба береті, йде, насвистуючи й пританцьовуючи. Якийсь голос вигукує:
— Куля!
Він обертається. Перед ним елегантно одягнений Кіт. Перлина у краватці, обручка на мізинці, синій костюм, фетровий капелюх, заламаний хвацько, як у волоцюги.
— Це ти, Кіт!? — здивувався Педро. — Ходімо звідси. Вони пішли в глуху вуличку. Кіт пояснив, що він прибув з Ільєуса лише кілька днів тому. Заробив там купу грошей. Був він напахчений і елегантний.
— Тебе просто не пізнати, — каже Педро Куля. — А як Далва?
— Стала коханкою одного полковника. Але мені вона вже набридла. У мене зараз така смаглявка!..
— А де ж обручка, яку Безногий колись вижебрав?
Кіт розсміявся:
— Я її збув за п'ятсотку одному грошовитому поміщику. Ковтнув, гнида, і не пискнув…
Вони розмовляють і сміються. Кіт розпитує про інших хлопців. Каже, що наступного дня їде зі своєю смаглявкою в Аракажу, бо цукор зараз приносить гроші. Педро Куля дивиться, як він, елегантний, іде геть. Він думає, що коли б Кіт затримався ще на деякий час у складі, то, можливо, не став би шахраєм. Він би навчився у Алберто тому, чого ніхто його ніколи не вчив. Навіть Професор.
Революція кличе Педро Кулю, як бог колись кликав Тичку ночами у складі. Це могутній голос, що лунає в його душі, наче голос моря, голос вітру, незрівнянний за силою голос. Ніби голос негра, який співає на вітрильнику самбу, що її склав Гульвіса.
Цей голос кличе його, веселить, примушує битися його серце. Він шириться містом, здається, лунає з атабаке, що гримлять на нелегальних негритянських релігійних святах — макумбах. Він кличе змінити долю всіх бідняків. Він приходить з галасом трамваїв, на яких їдуть страйкарі — кондуктори і водії. Голос, що долинає з вулиць, з порту, вихоплюється з грудей вантажників Жоана де Адама і його батька, який загинув на мітингу, моряків з великих кораблів. Це голос тих, що змагаються в капоейрі, це звуки ударів Божого Улюбленця. Це голос падре Жозе Педро, бідного священика, якого вразила страшна доля капітанів піску, це голос святих дочок з кандомбле Дони Аніньї тієї ночі, коли поліція забрала Огуна. Голос старого складу капітанів піску, виправної колонії і дитячого будинку. Голос ненависті Безногого, що кинувся зі стіни, щоб не віддатись у руки поліції, голос потягу на бразильській залізничній колії, що перетинає сертан, голос банди Лампіана, яка б'ється за справедливість для мешканців сертану, голос студента Алберто, який вимагає шкіл і свободи для бідних, голос виставлених у салоні на вулиці Чілі картин Професора, на яких б'ються обірвані хлопчаки. Це голос Гульвіси, і всіх волоцюг міста, і їхніх гітар, і сумних самб, які вони співають. Це голос усіх бідних, він іде від сердець бідняків. Голос, що вимовляє слово солідарності й дружби — «товариші». Свято боротьби, на яке запрошує цей голос, це ніби весела негритянська самба, наче бій атабаке на макумбах. Голос, що викликає спогади про Дору, відважного борця. Цей голос кличе Педро Кулю. Ніби голос бога, який кликав Тичку, ніби голос ненависті у серці Безногого, голос сертану, що кликав Кангасейро до банди Лампіана. Голос, сильніший за будь-який інший голос, що лунає містом у всі боки. Голос, що приносить з собою свято, ніби оце кінчилась зима і настала весна. Весна боротьби. Голос, що кличе Педро Кулю, підіймає його на боротьбу. Голос, що лунає з усіх голодних грудей у місті, з усіх пригноблених і експлуатованих. Голос, що приносить більше світла у світ, бо він ніби сонце, це — свобода. Місто весняного дня дуже гарне. Жіночий голос співає пісню Баїї. Співає про красу Баїї, старого негритянського міста, міста церковних дзвонів і вулиць, забрукованих камінням. Пісня Баїї, яку співає жінка. В душі Педро Кулі лунає голос, той голос, що є піснею Баїї, піснею свободи. Могутній голос кликав його. Голос усього бідняцького міста Баїї, голос свободи. Революція кликала Педро Кулю.
Педро прийняли в організацію того самого дня, коли Жоан Здоровило від'їхав матросом на вантажному кораблі Лойде. У порту Педро прощається з негром, який їде у свою першу подорож. Але їхнє прощання не схоже на прощання з іншими, які відійшли раніше. Це вже не розлука. Це просто прощання з товаришем, котрий від'їжджає:
22
Атабаке — воєнний барабан, поширений в Азії та Африці, зроблений у вигляді барильця, оббитого шкірою з одного боку, по якому барабанщик вибиває руками.