«Зрештою, — подумав кіоскер примирливо, — чого б кому не написати. Це його хліб. І, між іншим, було б зовсім непогано, якби в такій газеті написали, що висвітлити справу допоміг Тадеуш Калетко, завідуючий кіоском в Шклярах».
— Так, це справді дивна історія, — мовив він, вирішивши взяти якнайактивнішу участь у створенні гаданого репортажу. — Як то кажуть, історія не цього світу. Ви вже чули що-небудь?
— Чув дещо.
— Мене одразу вразило, що інженер… Пробачте, — перервав він свою розповідь, бо до кіоска підійшов покупець. — Що вам?
— «Спорт».
— Прошу, — кіоскер сховав гроші.—Отже, мене вразило, ви розумієте, що інженер виглядав якось не так, як завжди. Спочатку я не міг зрозуміти, в чому полягає ота «відмінність», Аж раптом збагнув. На інженерові була «мушка».
— «Мушка»?
— Авжеж, авжеж. «Мушка», або, як ще дехто каже, «метелик» [11], Гоатоди, якби ви тільки бачили цей галстук. Червоний, як кров, у великі 6ілі горошини.
— Що ж, це його справа…
— Звісно, його. Тільки ж я ніколи не бачив інженера з «мушкою». Розумієте? Ніколи! А знайомі ми з ним, хвалити бога, добрих десять років. Інженер умів одягатися. Переважно темно-сірий або гранатовий костюм, влітку світлий, з габардину чи фланелі, а галстуки добре підібрані, у спокійних тонах… Мене б менше здивував землетрус, аніж те, що інженер надіне «мушку». Та ще таку «мушку», боже мій!
— Може, тому ви й не одразу зорієнтувались, у чому полягала того дня ота, як ви кажете, «відмінність у вигляді інженера.
— Ну, ну! Як ви точно розгадали. Людина ніби дивилася, ніби бачила, але все-таки ще якось не вірила очам. А той пес, пане, так до тієї «мушки» — як по шнурка Відразу ж до горда.
— Це справді дуже цікаво, — капітан (а це був почастував кіоскера сигаретою. — А як ви думаєте, може, інженер чекав когось?
— Звісно! Жінку! Ту жінку, пане, яка йому «метелика» подарувала.
Капітан розсміявся.
— Чи не занадто сміливе припущення?
— Логічне, пане. Тільки логічне. Ну от самі подумайте… — Кіоскер, захоплений втаєною гіпотезою, яка саме в цю хвилину здалася йому найбільш імовірною, аж висунувся з віконечка. — Інженер сам собі ніколи б не купив такого жахливого галстука. Значить, йому подарували. Хто? Жінка. А оскільки, як я вам уже казав, він умів. одягнутися і мав хороший смак, то ніколи б, пане, такого паскудства не почепив. Хіба що…
— Хіба що мав зустрітися з тією жінкою, від якої одержав «мушку».
— Правда? Щоб зробити їй приємність.
— Не виключено, що таке могло бути.
— Напевно так було. Тут, пане, все сходиться.
— Що все, я б цього ще не сказав, — каштан з симпатією глянув на зворушеного кіоскера. — Гм! Ви вже комусь розповідали про свої спостереження?
— Ще ні…
— Не кажіть більше нікому, — капітан купив пачку «Познанських», кивнув кіоскерові головою — До побачення і… дякую.
«Ні, виходить, не журналіст, — подумав пан Калетко, коли його співрозмовник зник з;а брамою управління міліції.— Хоча… журналіст теж може зайти до міліції. Отже журналіст. Так чи інакше, він мусить визнати, що Калетко вміє мислити логічно»
— Пане Калетко, я до вас звертаюсь! Дайте-но мені пачку «Гевонтів».
— О, пробачте! Я замислився. Одну пачку «Гевонтів»? Чотири вісімдесят п’ять.
Поручик Заторський саме переглядав пошту. Він зустрів капітана Редліну жартівлими докорами:
— Дружина має до вас претензії. Ви втекли не поснідавши…
— Не хлібом єдиним живе людина, — капітан поважно підніс догори палець. — Нічого не поробиш — так вийшло. Сподіваюсь, що ви дасте мені змогу реабілітуватися. Хто у вас безпосередньо займався справою інженера Гайди?
— Особисто я та сержант Томечек.
— А не знаєте, що сталося з одягом, у якому інженер тоді був?
— Його в ньому поховали. То був чорний костюм.
— Ви поховали його з «мушкою»?
— Та що ви! Ми наділи йому чорний галстук. До речі, «мушка» була сильно пошарпана. Капрал ледве вирвав її у пса з зубів.
— А де вона тепер?
— «Мушка»? Вас цікавить цей галстук?
— Так.
— Він у квартирі інженера. Всі речі, які він мав тоді при собі, ми склали в шухляду письмового стола.
— А квартира?
— Квартира опечатана. В інженера не було тут нікого з родичів. Брат, також інженер, зараз на практиці в Радянському Союзі. Повинен повернутися через місяць і тоді одержить спадщину.
— Ну гаразд, — капітан застебнув плащ. — Подзвоніть, щоб нам подали машину.
Інженер Гайда жив за містом у селищі збудованому поблизу авіаційного заводу. Триповерховий будинок, недавно оштукатурений, виблискував на сонці шибками широких вікон. На не вирівняному ще майданчику двору гралися діти. На обрії виднілася темна смуга лісу.