Бреслау,
середа 30 листопада,
пів на одинадцяту вечора
«Адлер» зупинився на Ніколаї-штрасе, перед будинком, у якому мешкав Франц Мокк. Ервін уже опритомнів. Він був майже тверезим, але горло перехоплювала п’яна гикавка.
— Дядечку, — гикнув він. — Пробачте. Я вам поверну ці гроші. Спасибі за порятунок. Я мусив здобути гроші, щоб декому допомогти. Одній людині, яка опинилася у великій скруті.
— Йди додому й нічого не кажи батькові, — буркнув Мокк.
— Але ж, — щось не давало Ервінові спокою, — ви могли спитати… ги-и-ик… людину, що мені допомогла, де кабінет директора. Не треба було бити… ги-и-ик… і топити цього охоронця у фонтані.
Мокк мовчав.
— Я розумію, — мовив Ервін. — Вам треба було комусь… ги-и-ик… врізати. Чудово вас розумію.
Мокк запустив двигуна. Ервін вийшов.
«Адлер» поволі сунув засніженим містом. Чоловік, що провадив його, знав, що повернувшись до сонного дому, він застане зачинену на ключ спальню й норкове манто на клямці вхідних дверей. Він помилився. Манто лежало на килимку для витирання ніг.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
восьма година ранку
Поліційний архів містився в підвалах Управління поліції на Шубрюкке, 49. Широке вікно під стелею виходило на бруковане подвір’я. Поліцейські Едуард Райнерт та Гайнц Кляйнфельд з невідомих причин не увімкнули світла й сиділи, спираючись підборіддями на долоні. До них долинало форкання коней, брязкіт лопат, якими відгортали сніг, іноді дзенькіт кайданів в’язня з камери попереднього ув’язнення й лайка наглядача. Раптом почувся новий звук: шум автомобільного двигуна. Гримнули двері й заскрипів сніг під ногами. У темному віконці з’явилися спершу ноги, а за мить й обличчя Мокка. За якусь хвилю перед поліцейськими стояв увесь кримінальний радник, від якого долинали два запахи. Перший, перегару, свідчив про проведену в товаристві пляшки ніч, другий, одеколону — про невдалу спробу притлумити перший запах. Райнерт, обдарований унікальним нюхом, почув ще інший запах — аромат жіночих парфумів. Перед очима Райнерта постала картина: п’яний Мокк в обіймах дорогої повії. Та ця картина не мала нічого спільного з дійсністю. Гаданий rex vivendi[18] провів ніч із пляшкою горілки, загорнувшись у норкове манто, від якого віяло делікатним ароматом парфумів «Тоска».
Радник увімкнув світло й привітався з обома поліцейськими, які формально були Мюльгаузовими підлеглими. Це були кмітливі й неговіркі інспектори, що їх Мюльгауз використовував для особливих доручень. Завдання, поставлене зараз Мокком, передусім вимагало терпіння й витривалості.
— Я знаю, мої дорогі, — Мокк почав говорити, як університетський викладач, хоча його захриплий баритон радше навіював інші, не пов’язані з навчанням, асоціації. — що я образив би вас, якби просив переглянути цілі річні підшивки справ у пошуках двох адрес, не обгрунтовуючи мети цих пошуків.
Мокк запалив сигару й підсунув до себе величезну, як полумисок, попільницю. Він чекав якоїсь реакції слухачів. Її не було. Моккові це дуже сподобалося.
— Ви, певно, чули про справу Ґельфрерта-Гоннефельдера. Обох убито в дуже незвичайний спосіб: Ґельфрерта прив’язали до гаків у невеличкій комірці в шевській майстерні, а потім замурували. Натомість Гоннефельдера почетвертували у власній квартирі. Ґельфрерт був самотнім музикантом, що зловживав алкоголем, членом гітлерівської партії. Гоннефельдер — безробітним слюсарем і затятим комуністом. Їх відрізняло все: вік, освіта, суспільний статус і політичні погляди. Та щось їх об’єднувало, про що сказав сам убивця. Ґельфрертові він причепив до жилета листок з датою 12 вересня цього року. Це був аркушик зі стінного календаря Ґельфрерта, і тому доктор Лазаріус був схильний уважати, що саме тоді його було вбито. Убивця побував у Ґельфрерта вдома, видер листок з календаря, а тоді запросив або заманив того до цієї майстерні, там оглушив і замурував живцем. Про обставини смерті Гоннефельдера нам відомо лише те, що я щойно сказав. Убивця знову залишив нам слід. На столі лежав кишеньковий календарик з перекресленою датою 17 листопада. Доктор Лазаріус упевнений, що саме тоді Гоннефельдера було вбито. Напевно, у вас немає сумнівів, що обидва вбивства здійснено однією людиною.