Люба моя, не дорікай собі. Мене ніхто не примушував брати участь у зустрічах з бароном, які приносять Тобі стільки радості. Я брала в них участь із власної волі, і так само із власної волі відмовляюся від них. Так, моя люба, я мушу полишити Ваше товариство, та це не означає, що лист, який я пишу до Тебе, є прощальним. Нас поєднує те, що триватиме довгі роки, чого не знищить ані людська злість, ані заздрощі, бо що ж може розділити двох жриць, які служать одній володарці — Музиці. У її тихій святині ми насолоджуватимемося духовними радощами. Наша дружба буде незмінною, а кількість наших зустрічей зменшиться лише на кількість зустрічей з бароном.
З мого боку було б неввічливим, якби я не розповіла Тобі, чому я пориваю з бароном та його друзями. Тобі відомо, що ці зустрічі очищували мене духовно. Я надто горда, щоб дозволити Ебергардові мене принижувати. А кожна хвилина його вільного часу, яку він проводить без мене, є для мене приниженням. Кожна мить, якої він мене добровільно покидає, це для мене найболючіша образа. Він ображає мене, коли докоряє, б'є мене, звинувачує в безплідності або, охоплений жаданням, благає мене любити його. Духовні удари для мене найгірші, вони найжорстокіші та найболючіші. Але ж Ти знаєш, моя найдорожча, що я не можу жити без нього, без його зневіри, його цинізму, плебейської сили, ліризму й розпачу. Якби в мене цього не було, мені не було б заради чого жити.
Люба моя, Ти чудово знаєш, що наші зустрічі з бароном були для мене протиотрутою від усіх кривд, яких я зазнавала від Ебергарда. Після приниження відбувалася наша зустріч, а враз із тим надходила блаженна мить помсти. Потім, чиста й невинна, наче очищена в джерельній воді, я кидалася на шию Ебергардові й віддавалася йому, прагнучи, аби врешті відбулося зачаття, яке змінить наше життя. Зачаття не було, і не було жодних змін. Ебергард у розпачі розпочинав алкогольну дискусію із вчасними кошмарами, а тоді принижував мене, і в мене з ’являвся новий привід для помсти. Я телефонувала Тобі, і Ти, така дивовижно зіпсована, повертала мені колишню невинність.
Та цей рити урвався. Сьогодні вранці я пережила жахливі хвилини в цьому огидному порожньому будинку, глянувши в очі дівчинки, що вийшла з гіпнозу й перелякано споглядала на Твою найвищу насолоду. Цю маленьку сирітку, що стояла біля нашого ложа, було найогиднішим чином розбещено, бо вона побачила те, чого не забуде до кінця життя. Я цілком у цьому переконана, бо й сама стала свідкам подібної сцени у виконанні моїх батьків, і її тваринність глибоко вразила мою чутливу душу. Найсумніше те, що сирітка дивилася зі страхітливим переляком і безпорадністю у мої очі, в очі жінки, яка могла б бути, ба, прагнула бути її матір'ю. Сьогодні я не очистилася, сьогодні за жодні скарби я не можу віддатися Ебергардові. Замість помсти я потонула в розпачі. Я нечиста й погана. Не знаю навіть, що може мене очистити. Хіба що смерть.
Це все, люба моя, завершую цього сумного листа й цілую Тебе, бажаючи Тобі щастя.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
восьма година вечора
У ресторані Ґраєка, як завжди, панував вечірній спокій. Нічні метелики марно пускали бісики до втомлених роботою міщан, а ті топили погляди в спітнілих кухлях пива. Один з них робив це вже вдесяте. То був кримінальний вахмістр Курт Смолож. Побачивши свого шефа, він криво всміхнувся, що викликало в Мокка невиразні підозри щодо тверезості свого підлеглого. Золотавий напій подіяв in plus[22] на міміку Смоложевого обличчя, але не збагатив його й без того скупого синтаксису.
— Як звичайно, — вахмістр намагався говорити дуже чітко. — Десята — друга: панна Пфлюґер, музика, із другої — удома.
— Як звичайно, кажете, — Мокк насупився і прийняв з кельнерових рук чарку коньяку й каву. — Але є щось, що не є звичайним. Це ваш стан. Відколи це ви знову почали пити?
— Кілька днів тому.
— Що сталося? Ви ж не пили від «справи чотирьох матросів».
— Нічого.
— Якісь проблеми?
— Ні.
— Що ви пили?
— Пиво.
— Скільки?
— П’ять.
— Сидите тут і п’єте, замість того, аби стежити за моєю дружиною?
— Перепрошую, Herr Kriminalrat, але я сюди забігав на одне пиво й далі собі стояв під вікном. Вашим вікном. Так вийшло п’ять пив.
В іншому залі хтось із клієнтів дорвався до піаніно. Гра свідчила, що «піаніст» нащодень був різником. Він звично розрубував туші на клавішах.