— Як той пан виглядає? — спитав.
— Середнього зросту, рудий, кремезний, — Мокк зосередився, силкуючись віднайти в пам’яті якусь особливу прикмету Смоложа. — У старому пом’ятому капелюсі. Він був п’яний або принаймні напідпитку.
— Так, я бачив сьогодні такого чоловіка, близько шостої, — Урбанек вдруге нині переживав платонівський анамнез. — Він був у Міці.
— В якому номері працює та Міці? — Мокк витяг з кишені пом’яту цигарку й намагався надати їй правильної форми.
— Зараз вона із клієнтом, — швейцар завагався й додав опанованим лагідним тоном, супроводжуючи свої слова широчезною усмішкою, яка оголювала його великі криві зуби. — Шановні панове, подивіться нашу чудову мистецьку програму. За кілька хвилин виступатиме бреславська Джозефін Бейкер. З оголеним бюстом. Є на що подивитися. Коли Міці звільниться, я пришлю по вас хлопця. Будь ласка, займіть мою службову ложу. Офіціант вас проведе. А може, ви не відмовитеся замовити шнапс за мій рахунок? І дуже вас прошу, пане раднику, не говоріть нікому про ті цигарки. Ми хочемо трохи підзаробити… Дівчина збирає гроші на краще майбутнє… Вона варта кращого майбутнього… Справді…
— Буде добре, якщо назбирає на венеролога, — буркнув Мокк і відсунув завісу. Урбанек ковзнув по ньому байдужим поглядом і повернувся до своїх молитов.
До службової ложі Мокка й двійко його товаришів провів послужливий офіціант, який всю свою зарплатню витрачав, мабуть, на помаду для вусів. Не здіймаючи капелюхів та пальт, чоловіки почали розглядати клієнтів вар’єте. На сцені танцювали, обнімаючи одна одну, дві акторки у високо задертих сукенках. Деякі гості були так збуджені, що жваво їм підспівували. Якийсь опасистий літній чоловік похитувався на всі боки й, диригуючи величезною сигарою, співав з таким запалом, що золотий ланцюжок для годинника мало не луснув на його товстому череві. Але він пам’ятав лише перші слова пісеньки: «Wenn die beste Freundin mit 'ner besten Freundin…»[24]
Офіціанти крутилися, як мухи в окропі, розносячи кільця свинячих сосисок і грона пляшок. Напомаджений офіціант змахнув штивним накрохмаленим рушником і поставив перед Мокком пляшку сілезької горілки, тарілку з паруючою картоплею й полумисок, на якому лежала порізана на шматки качина грудинка в журавлинному соусі. Він вправно поклав чоловікам по кілька шматків і вийшов пританцьовуючи. Акторки збирали овації, глядачі диміли сигарами, а Мокк заходився коло качки, щохвилини доливаючи собі охолодженої горілки. Цупіца, міцно збудований супутник кримінального радника, не відставав від нього, натомість Вірт, невисокий чоловік з лисячим обличчям, не випив і краплини. Це була людина із сильно розвиненою уявою. Щойно він відчував запах алкоголю, перед очима в нього поставав ганделик, у якому він забагато випив, і замість утікати, здуру повівся на зачіпку італійських матросів. Життям він завдячував своєму другові, німому Цупіці. Почувши горілчаний запах, він пригадував собі портові кубла, у яких вони разом із Цупіцею збирали данину з контрабандистів, і борделі, де їх через їхню щедрість приймали з розкритими обіймами. Сьогодні у своїй фірмі в надодерському річковому порту, яка була лише прикриттям для бандитських справ, він не дозволяв пити жодному з підлеглих. Тож Цупіца квапливо використовував нагоду й перехиляв чарку за чаркою.
Раптом світло згасло й долинув відгомін тамтамів. Звук гучнішав, а рефлектори вмикалися поодинці й заливали світлом стелю, яка на взірець берлінського «Вінтергартен», зображувала нічне небо з намальованими срібними зірками. Як за командою, рефлектори одночасно осяяли всю сцену. У снопах світла стриміли пальми, а танцюристка, вбрана лише в спідничку з листя, підстрибувала в шаленому темпі. Її пофарбована в чорний колір шкіра швидко вкрилася краплинками поту. Великі груди погойдувалися в такт із ритмом її тіла й залишали незабутній слід у пам’яті бреславських міщан. Ніхто не звертав уваги на дешевенький псевдоекзотичний реквізит. Кожен подумки притискав танцюристку до пальми, починав рухати стегнами й ґвалтував її. Усе це супроводжувалося мавпячим вереском, що долинав з великих труб патефонів, які стояли на сцені.
Шепіт хлопця повернув Мокка до дійсності. Він кивнув пальцем і ще раз прислухався. «Номер 12», — запам’ятав Мокк і подав знак Віртові й Цупіці. Вони вийшли з ложі, полишаючи качку, що вистигала, горілку, що грілася, і розпалених хіттю статечних батьків родин. Коли вони опинилися біля гардеробу, Урбанек кинувся до них перелякано й розвів руки у вибачливому жесті.