Розум Мокка у важких ситуаціях шукав підтримки в тому, що було вічним і незнищенним. Він пригадав собі найкращі молоді літа: університет, старих сивих професорів, які вічно сварилися між собою, запах промоклих пальт, семінари, на яких дискутували латиною, й цілі сторінки визубрених напам’ять античних віршів. Пригадувалося одне місце з Лукреція, у якому йшлося про «палаючі стіни світу». Зараз палав мур, що оточував подвір’я. Цегла, на яку він сперся долонями, горіла, а сніжинки падали йому на голову, пекучі, як краплини киплячої олії, «В іншому місці Лукрецій писав, — подумав Мокк, — про кохання як трагічне й вічне прагнення, яке неможливо втамувати. Про коханців, які кусають одне одного, аби за мить знову мріяти про нові укуси». Він пригадав собі історію безнадійно закоханого римського поета, одного з перших poètes maudits,[27] який вчинив самогубство у віці сорока чотирьох років. Подумав про свої сорок чотири і про маленького вальтера, що обтяжував внутрішню кишеню його піджака. Світ палав, а серед flammantia moenia mundi[28] стояв зраджений чоловік, жалюгідний рогоносець, нещасний і безплідний нікчемник.
— У басейні, — белькотів далі Смолож. — Баронів охоронець схопив мене. Я мусив роздягнутися. Гімнастичний зал. Стінка. Там мене сфотографували. Я голий із прутнем у лапі. Тоді на тлі тієї ж стінки ваша дружина з розкритим ротом. Сказали: «Припини стежити, бо інакше Мокк отримає фотографію. Фотомонтаж. На ньому його дружина й ти…»
Світ палав, коханці розгризали одне одному вуста, віроломні дружини зраджували чоловіків у басейнах, музикальні блондинки з ніжним дитячим голосом ставали навколішки перед аристократами, що шукали собі розваг, а друзі забували про дружбу. Світ палав, а Лукрецій, співець вогню, вживав якийсь наркотик, що мав зробити його привабливішим для його холодної обранки, а натомість став причиною його божевілля. Світ палав, а байдужі боги сиділи мляві й бездіяльні на своїх комфортабельних небесах.
Мокк витяг вальтера й приставив до злиплого від снігу Смоложевого волосся. Той повернувся обличчям до стіни. Мокк зняв вальтера із запобіжника. У вбогій кімнатці рудоволосий малюк їв манну кашу. «Він уб’є татка?» — спитав він по-чеськи молоду циганку. Мокк заховав пістолета до кишені й сів на сніг. Він був п’яний, а кишеню йому відтягував важкий вальтер. Темний колодязь поволі вкривався сніговим килимом. Смолож чекав на виконання вироку, а Мокк ліг на землю й притис до неї обличчя. За п’ять хвилин він підвівся й наказав Смоложеві відвернутися. Підлеглий тремтів від страху.
— У мене нічого з нею не було. Це фотомонтаж, — прохрипів він.
— Вислухайте мене, Смоложе, — Мокк струсив сніг з пальта. — Припиніть пиячити й стежте далі за Гаґеншталем. Можливо, моя дружина підтримуватиме з ним зв’язок. Навіть якщо барон вас зауважить і виконає свою погрозу, можете бути спокійні. Я просто отримаю фотомонтаж. Я вже про це знаю і нічого вам не зроблю. А тепер протвережуйтесь і стежте за кожним кроком барона фон Гаґеншталя. Все.
Смоложеві вдалося пальцями причесати волосся. Він запнув піджака, поправив перехнябленого капелюха й повернувся до забігайлівки. У темному коридорі його перепинила дужа рука Цупіци. Вірг вийшов на подвір’я й підійшов до Мокка.
— Відпустити його? — спитав він.
— Так, не треба за ним стежити. Його переслідуватиме власне сумління.
Вірт подав Цупіці відповідний знак.
Бреслау,
п'ятниця 9 грудня,
сьома година ранку
Усю середу й до полудня четверга падав сніг. Місто було сповите легким, м’яким серпанком. Замість цокотіння коней, запряжених в екіпажі, мешканці Бреслау чули легкий шум саней, що сунули вулицями. Замість стукоту каблучків жіночих черевичків чутно було скрип снігу, замість хлюпотіння брудної води — сухе морозяне потріскування. Шибки вкрилися льодяними квітами, з коминів бухала кіптява, ковзанярі змагалися на замерзлому ставку біля будинку Сілезького Регентства, служники чистили снігом килими, а візники дихали горілчаним перегаром. Пополудні в четвер сніг перестав падати. Мороз посилився. Легенькі й товсті снігові перинки перетворилися на грубі, шорсткі брили. Їхню білу поверхню було закаляно собачою сечею й кінськими кізяками. У провулках біля Соляного ринку бездомні вкладалися в позах, у яких вони хотіли б померти, а злочинці зачинялися у своїх безпечних, теплих і смердючих норах десь між Нойвельтґасе й Вайсгерберґасе. Газети повідомляли про шахрайства Віллі Ванґа, який, переодягшись у гусарський мундир, обкрадав закоханих у нього служниць і статечних пань, а також про два жахливі й витончені вбивства. Убивця зацікавив лише журналістів і вже отримав від них кілька психологічних характеристик.