— Доброго дня, Herr Kriminaldirektor, — Кнюфер притис до вуха слухавку й наблизився до мікрофона. — Я знайшов її. Вона у Вісбадені під іменем Ізабель Лебетзайдер, у компанії такого собі Бернарда Фінкельштейна. Так, дещо я про нього знаю. Як дізнався? У мене є співробітники в Берліні, а телеграф працює оперативно. Фінкельштейн на початку двадцятих був відомим режисером… Атож, запевняю вас! Вам відоме прізвище Бодо фон Фінкль? Звичайно, це той самий. Після періоду слави він потрапив у якусь халепу. У берлінській поліції зареєстрований у комісії моралі як азартний гравець. Підозрювався в зніманні порнографічних фільмів. Тут, у Вісбадені, він грає надзвичайно азартно й виграє купу грошей. Софі Мокк або ж Ізабель Лебетзайдер, то, певне, його добра муза.
— А тепер послухайте мене, — Кнюфер почув звук запалюваного сірника і майже фізично відчув запах тютюну «Австрія». — Ви повинні ізолювати цю жінку.
Голос замовк. Кнюфер теж мовчав.
— Вам незрозуміло? — забулькотіла слина в цибухові. — Ви повинні її викрасти й сховати на місяць або два. До розпорядження. Про гроші прошу не хвилюватися.
— Я дуже добре зрозумів вас, пане директоре Мюльгауз, — Кнюфер поклав слухавку.
Вісбаден,
вівторок 13 грудня,
сьома година вечора
Круп’є Ріхтер радісно підсунув величезну купу жетонів до бездоганно білої манишки фон Фінкля. Режисер не виявив жодних почуттів, вставив турецьку цигарку в довгий мундштук зі слонової кістки й подав його своїй світловолосій супутниці. Софі задумливо прийняла його й повільно розплющила очі. Зелене полум’я її очей ковзнуло по чоловіках, що з’юрмилися навколо столу. Із рукавів смокінгів висунулося кілька сліпучо-білих манжетів, у випещених пальцях зашуміли бензинові запальнички. Пальчики Софі обійняли товсті, червоні пальці, у яких ховався лискучий металевий прямокутник, що потріскував блакитнуватим полум’ям. Власник пальців був так зворушений цим доторком, що майже не відчував болю, яким пройняв його розжарений метал.
За столиком Ріхтера грав лише фон Фінкль. Це був єдиний зайнятий столик у казино. Решта були вільними, бо всі клієнти, що ще недавно сиділи за ними, оточили тепер Ріхтерів столик. Круп’є насолоджувався своїм великим днем і благословляв ту мить, коли жетони Кнюфера лягли на червоно-чорні клітинки на зеленому оксамиті. Це був початок Кнюферових виграшів, про які тепер говорили всі. Останній привернув увагу Бодо фон Фінкля, який протягом кількох годин підтвердив усім клієнтам і персоналові казино, що лиха слава цього столика, яка відлякувала від нього інших гравців, була дурним забобоном, що його, як гадав Ріхтер, вигадали заздрісні колеги-круп’є.
Юрба густішала навколо столика так, що круп’є, гравцеві та білявій богині гри майже не було чим дихати.
— S'il vous plaît, — вигукнув Ріхтер. — Mes dames, monsieurs, faites vos jeux.[36]
Фон Фінкль відрахував двадцять десятимаркових жетонів і підсунув стовпчик у бік Софі, яка перехрестила його, викликавши цим обурення нечисленних дам, що спостерігали за грою. Тоді фон Фінкль підкинув один жетон у бік ігрового поля. Більша його частина закрила поле «двадцять вісім червоне». За наказом фон Фінкля Софі поставила дванадцятимарковий стовпчик на поле «двадцять вісім», а решту жетонів, п’ять таких самих стовпчиків — на поле «червоне». Глядачі зітхнули, бо фон Фінкль уперше не поставив «один до одного».
— Rien nе vas plus,[37] — Ріхтер крутонув колом рулетки, й у мертвій тиші залунав стукіт кульки, що підстрибувала в перегородках, і ледь чутний свист рулетки. За хвилину коло зупинилося. Шелест захоплених голосів сколихнув юрбою. Софі рвучко піднесла руки догори, оголивши депільовані пахви. Випало «дев’ятнадцять червоне». Стовпчик, що стояв на «двадцять один» помандрував до Ріхтера, натомість жетони, що лежали на «червоному» полі, у подвійній кількості — до фон Фінкля. Той з великою повагою поцілував руку своєї супутниці й підкинув черговий жетон, знову дозволивши діяти детермінізмові випадків. Після «благословіння» жетон упав на лінію, що відокремлювала поля «дев'ятнадцять червоне» та «паристе». Софі, фон Фінкль і Ріхтер схилилися над столом, а над ними зімкнулося склепіння голів та плечей. Гравець підвівся, перевів подих і глянув на вболівальників, які неохоче відступали зі своїх позицій: