— Що, цього не міг зробити хтось із обслуги? — у голосі фон Штітенкротта не було іронії.
— Знаєте, шановний пане директоре, — Цайссманн широко всміхнувся, — я волів зробити це особисто, аби довести, що в нас дуже поважають гостей, які багато виграють.
— Вам перш за все йшлося про чайові. — буркнув фон Штітенкротт. — Далі, кажіть далі.
— Я заніс йому обід о п’ятій. Він був сам. Опісля нікуди не виходив. Півгодини тому його відвідав пан Кнюфер. Невдовзі потому, як він до нього прийшов, пан Влоссок подзвонив мені й зажадав цигарок. Я знову особисто виконав замовлення. Пан Влоссок дуже жваво розмовляв з паном Кнюфером. Тоді я повернувся на своє місце, й подзвонив інтендант казино Гехс, який сказав, що пана Кнюфера шукає пан директор. Я одразу сповістив охоронців, і з цієї миті вони стоять під дверима номера Влоссока й чекають подальших розпоряджень.
— Спасибі вам, Цайссманне, — фон Штітенкротт оголив набір зубів, таких самих справжніх, як і його «фон» перед прізвищем. — Я не забуду цієї послуги. А зараз усім, окрім пана Маркуса Віландта, — вийти!
Коли кабінет спорожнів, директор впав у крісло й високо підніс брови.
— Є запитання, любий пане Віландте?
— Так, — письменник, вочевидь, був чимось занепокоєний. На його обличчі відбилося здивування учня загальної школи, якому звеліли назвати всі основні форми грецького дієслова gignomаі. — Ніхто з ваших людей не стежив за мадам Лебетзайдер? Єдине, що вам про неї відомо, це слова швейцара Цайссманна? Ви дозволили, аби вона спокійнісінько вийшла прогулятися? А може, її вже немає у Вісбадені? Вам не залежить на такій вродливій працівниці? Таж будь-хто готовий був би заставити дружинин посаг, щоб тільки її здобути!
— Любий пане Віландте, — усміхнувся фон Штітенкротт. — Чи не закохалися ви, бува, у мадам Лебетзайдер і тому боїтеся, що більше її не побачите? — він витяг зі скриньки, зробленої з чорного дерева, сигару, обрізав її щипчиками і посунув скриньку по блискучій стільниці в бік Віландта. — Якби я був таким дурнем, за якого ви мене маєте, то не був би директором казино вже понад двадцять років. Я скажу вам дещо дуже цікаве, — фон Штітенкротт уважно глянув на письменника, який дав слово честі, притиснувши руку до серця. — В угоді, яку підписали ця шльондра та її альфонс, чітко написано, що якщо вона звідси дремене, на мене працюватиме цей режисер з погорілого театру. А за ним весь час стежать мої люди. Я його з рук не випущу…
— То й що? — Віландт голосно засміявся, подумки занотовуючи мовні метаморфози фон Штітенкротта, який з галантного завсідника салонів, що розсипає чужомовні цитати, перетворюється на вульгарного мугиря. — Голий фон Фінкль лягатиме на рулетковий стіл і пересуватиме лопаткою стосики жетонів? Гідний заступник мадам Лебетзайдер!
— Послухай, єдине, що об’єднуватиме цих двох, це праця в таємному казино. Цей жидок заробить для мене більше, аніж його дама.
— Як голий круп’є? — знову спитав Віландт. Він споважнів і не образився, почувши шепіт фон Штітенкротта:
— Як мій шулер, дурню.
Вісбаден,
п'ятниця 16 грудня,
пів на десяту вечора
Фон Штітенкротт і Віландт йшли коридором до Влоссокового номера. Вони були без пальт і капелюхів, хоча готель «Нассауер Гоф» знаходився на другому боці вулиці. За ними, ритмічно колихаючи животами, йшли череваті охоронці й трюхикав швейцар Цайссманн. Хмара сигарного диму потрапляла у відкриті роти охоронців, сповиваючи голову Цайсманна, який продовжував труситися.
— Зараз ти побачиш, — від сигари фон Штітенкротта відпав стовпчик попелу й полетів на червону килимову доріжку, — що я роблю із сучими синами, які не повертають мені боргів.
Вони зупинилися під дверима номера й фон Штітенкротт кілька разів грюкнув у них кулаком. Двері розчинилися. Директор і письменник увійшли до кімнати. На підлозі на животах лежали Влоссок і Кнюфер, а їхні синюваті обличчя були спрямовані на прибулих. Розплющені очі заливали більма, а напружені кадики замалим не розривали шкіру горлянок.
— Scheisse,[47] хтось поскручував їм голови на сто вісімдесят градусів, — буркнув один з охоронців.