Фон Штітенкротт підійшов до трупа Кнюфера й повернув його на спину. Важка голова крутнулася навколо на тонкій мотузці шиї. Фон Штітенкротт сягнув до внутрішньої кишені смокінга небіжчика й витяг сувій банкнот.
— Що ви робите? — вигукнув Віландт. — Не можна нічого рухати, треба викликати поліцію.
— То я маю не брати моїх грошей? — директор загасив сигару в соусі, що плавав ув одній з тарілок на столі. — Решта — справа поліції й ваша. Атож, ваша… — фон Штітенкротт поплескав Віландта по пухкій щоці. — Бачите, пане, у моєму казино тем для письменників ніколи не бракує.
— А що це в них у роті? — спитав один з охоронців, схилившись над трупами.
— Якісь сторінки, — відповів другий. — Схоже на сторінки з календаря.
На Бреслау лягали важкі сірі хмари, з яких сипалися липкі снігові пластівці. Віктор Ціш, помічник адміністратора лікарні св. Юрія на Мельгасе, зняв штивного кашкета, помахав ним перед собою, розстібнув шинель і сперся на лопату для відгортання снігу. Ціш був натурою задумливою і понад усе любив хвилини роздумів, які приходили до нього зненацька, наказуючи припинити роботу й замислитися над навколишнім світом та його мешканцями. Цішеві здавалося, що він проникає поглядом крізь стіни будинків на Мельґасе й бачить їхніх пожильців. Ось перукар Слотош важко прокидається і з жалем покидає безпечні перини, занурює голову в мисці з холодною водою, пригладжує волосся й підкручує вуса, а тоді спускається до своєї перукарні на розі біля бюро реєстрації актів громадянського стану. Кравцева, пані Відеманн, висунувши з-під нічної сорочки ніжку, посуває нею повного нічного горщика у бік старої служниці, яка натоптує дровами кухонну піч. За мить униз зійде шинкар Шольц і лаятиме сторожа Ганушку, що той не відгорнув сніг із тротуару перед його шинком. Сторож не очищає від снігу вивіску шинку, бо саме розрубує лопатою старі снігові брили й проганяє бездомного собаку, який у пошуках їжі пхає морду в підвальне віконце й намагається зіп’ятися передніми лапами на краї відер з попелом, що їх сторож виставив на вулицю. Ціш дивиться вгору, у бік лікарні, й бачить бородатого елегантного добродія, який відчиняє вікно. Ціш майже відчуває пахощі тютюну «Австрія», які плинуть з палати хворого, й замислюється, чи не донести директорові на курильника. Зустрівшись із уважним поглядом добродія, він махає рукою: «Та що мене це обходить!». Добродій повертається до ліжка хворого й бачить, що пацієнт прокинувся.
— Отже, ви прокинулися, Мокку. Ви спали двадцять годин. Раніше іще довше. Цілий тиждень у сплячці. Ви можете говорити?
Мокк ствердно ворухнув головою й зрозумів, що вона стирчить у чомусь жорсткому. Далі він відчув пекучий біль, що розтинав йому шкіру на підборідді. Він заплющив очі й намагався перечекати цей потік болю.
— Ви доволі сильно й глибоко обдерли шкіру, — Мокк почув скрипучий Мюльгаузів голос. — Пряжка від паска розкроїла вам підборіддя. Окрім того, у вас тріснув шийний хребець. Вам одягли корсет, аби ви не рухались. От і все. Це минеться, — у голосі Мюльгауза відчувалася веселість. — Вітаю з поверненням до цього падолу сліз.
Перед Мокком постали наче в сповільненому темпі події останніх днів: хробак, що вгризається в око група в шевській майстерні, порубаний на шматки Гоннефельдер, пекуча сухість похмілля, зґвалтування Софі, її втеча, безіменна повія з відтятою головою, синя опухлість на волохатій спині радника Ґайссена, слідство, яке він вів разом з директором Гартнером, «забудь про цю шльондру, візьмися-но до роботи, аби не думати про неї», щасливі родини в скромних щасливих будинках, біліє Бреслау, стає білішим від снігу, Asperges me, Domine, hyssopo, et mundabor; lavabis me, et super nivem dealbabor.[48]
— Вас урятував швейцар Університетської бібліотеки, такий собі Йозеф Марон, — вів далі Мюльгауз. — Не захотів стати вашим Хароном, — захихотів він.
— Я забув для нього обола, — Мокк заплющив очі й заснув. Та спав він лише якусь хвилину, протягом якої повільний ритм недавніх подій прискорився. Мокк важко повернувся на бік і хлюпонув блювотинням на синій лікарняний лінолеум.
Бреслау,
понеділок 19 грудня,
друга пополудні
Мокк прокинувся того ж дня й відразу сів на ліжку. Кров вдарила йому в голову, шию пронизав дошкульний біль, а обдерте підборіддя боляче вперлося об жорсткий край корсета. Він упав на подушку й відчув, як струмочки поту спливають його обличчям. Тоді повільно підніс руку, натиснув кнопку біля ліжка й за мить побачив у палаті сестру-черницю.
48
Окропи ж мене гіссопом. Господи, і я очищуся, обмий мене, і стану я білішим за сніг