Галасливої ватаги як і не було. Запала дивовижна тиша. Із хвіртки вийшов сам сусід Нігмат-ака з двома тарілками мастави[9] в руках.
— Як ви себе почуваєте? — дбайливо запитав він Салімджана-ака.
— Температура ніби спала. Як твої справи?
— Сьогодні знову замалим не побився.
— Через усяку дрібницю лізеш у бійку.
— Зовсім не через дрібницю. Хашимджане, піди-но, братику, принеси дві ложки. Салімджане-ака, з'їжте мастави, пропотієте. Ні, спочатку ковтніть таблетку, ось я приніс, хороша річ. Коли я хворів, теж таку ковтав: всю знімає недугу… Ви кажете, що через кожну дурницю лізу в бійку. Та як же не битися з цими нахабами?! Привезли вранці сто лантухів борошна. Експедитор не дає розвантажити, за кожен лантух по карбованцю вимагає. Я кажу: «Ані копійки не одержиш!» Тоді він відповідає: «У такому разі і ти не одержиш борошна!» Я сказав: «Одержу!» Він сказав: «Спробуй»! Ну й замалим не побились.
— А борошно взяв-таки?
— Ні, де там, назад повезли, негідники! Тисячу разів просив вас погладити їх проти шерсті!
— І гладили, і ще погладимо, будь певен!
Поївши гарячої мастави, Салімджан-ака щільніше загорнувся в ковдру. Завмаг поніс додому порожні тарілки. А я задумався про свого начальника. Ох і важко доводиться йому. Ані хвилини немає спокою: навіть захворів ось, а змушений вислуховувати скарги на хабарників. Злочинці стають щодень спритнішими, підступнішими, хитрішими. За три дні до нашого відділу надійшло чотирнадцять заяв. Хто знає, яких заходів вживає зараз «скривджений» директор Аббасов, щоб кинути мене за грати! Хоч би Салімджан-ака не зліг надовго, бо ці пройдисвіти занапастять мене…
У Салімджана-ака був старенький, геть облізлий, з пом'ятим кузовом «Москвич», схожий на незграбного жука. З сусідом — шофером райсоцзабезу — ми взялись одремонтувати його. Не забув я, виявляється, уроків батька — класного механізатора! Попоморочилися, звісно, але поставили «жучка» на ноги, тобто на колеса. Була субота. Салімджан-ака уже остаточно видужав, був, як і раніше, веселий, бадьорий. Вирішив звозити діток Нігмата — ака в цирк.
— Краще б самі поїхали, — сказав я незадоволено. — Ця гопкомпанія вам протуркає всі вуха.
Салімджан-ака усміхнувся, похитав головою, мовби кажучи: «Ой хлопче, нічого ж бо ти не розумієш». Потім спитав:
— А батька їхнього тобі не жаль?
— А чого його жаліти? Нормальна людина, не кривий же і не сліпий.
— Не кривий, звичайно. Але дуже важко йому доводиться. У дві зміни працює, бідолаха, щоб діти були нагодовані, одягнуті, взуті. Людьми їх хоче зростити, — розважно пояснював Салімджан-ака. — Цих шибеників не доглянь один день — і той піде на стадіон пляшки збирати, інший злигається з хуліганами… Життя собі занапастять, як Карім. Крім того, я ж казав тобі, що з ними я почуваю себе краще, чистішим, молодшим, чи що. Забуваю, що Карім у в'язниці, а дружина — далеко-далеко… Нігмат — хороша людина. Покійна твоя келінойї теж любила цих граченят всією душею. Всіх їх вона сама приймала в пологовому будинку, пупики перев'язувала. Так, прекраснішої людини я не зустрічав! Ти ось що, Хашиме, пострижи тим часом хлопчаків.
— А ви куди?
— До магазину сходжу. Хочу купити дітворі сорочки. Куди я подіну свої гроші, з собою в домовину заберу чи що? Правду кажу, товаришу сержант?
— Так точно, товаришу полковник!
… Діти, виявляється, не знали, що я перукар. Спершу вони не погоджувалися стригтись, коверзували: за вушка-лопушки свої боялись. Та коли я сказав, що той, хто не пострижеться, не піде в цирк, усі забажали перенести операцію першими.
— Дядечку, а ви працюєте перукарем? — поцікавився Батир.
— Так, я працюю перукарем.
— Дядечку, а ви вмієте фарбувати волосся? — спитав Батир.
— Умію.
— Пофарбуйте тоді моє волосся в чорний колір.
— Навіщо це тобі?
— Всі мене рудим дражнять.
— Хто тебе дражнитиме, тому відріжу вуха. Найгострішою бритвою! — пригрозив я.
— Обидва вуха?
— Обидва.
Моя тверда обіцянка, напевно, так утішила Батира, що він терпляче сидів, хоч мої заіржавілі від безробіття ножиці висмикували з його кучми цілі пасма волосся.
За годину я надав головам граченят належного вигляду. Тим часом і Салімджан-ака повернувся з покупками. Бачили б ви, як зраділи діти обновам! Я, мабуть, не зможу описати, що вони виробляли. А Бахрам-безштанько затис під пахвою штани, що їх приніс Салімджан-ака, і почав підстрибувати на місці, як м'ячик.
— Ти чого не надіваєш своїх штанів? — запитав я суворо.
— А якщо я їх надіну й коли треба буде, не зможу одстебнути ґудзики, то штанці будуть знову мокрі, — пояснив Бахрам, ладен піти в цирк у своєму натуральному вигляді.