— Ти де дістав такі ліки? — спитав Салімджан-ака лукаво.
— Бабуся дала.
— Чи не алхімік вона в тебе часом?
— Що-що? Червоний хімік[18], ви сказали?
— Кажу, великий учений, видно, твоя бабуся. За винахід таких ліків треба б нагородити її Державною премією.
— Ну, цього робити не можна.
— Чому ж не можна? — усміхнувся полковник. — Інші зроблять кочергу і ходять по інстанціях, вимагають премію…
— Моя дорога бабуся захворіє, якщо ми відкриємо її таємницю.
— Невже?
— Їй-право. Можете мені повірити.
— Отже, цю таємницю нікому не можна звіряти?
— Нікому.
— Цікаво… — Полковник заходив по кімнаті сюди-туди. — Я ж не раз чув про різні випадки чаклунства, але не вірив цьому. А ось три роки тому я їздив у Ленінград на семінар. Нам показали маленьку дівчинку й сказали, що вона здатна бачити крізь товсті стіни, крізь сталеві пластинки півметра завтовшки. Я, звісно, не повірив. Дівчинка підійшла до мене. «Дядечку, якщо хочете, можете випробувати». Я попросив перше, що спало на думку: сказати, що в мене у нагрудній кишені. Дівчинка підняла очі й за мить сказала: «У вас у кишені лежить паспорт і вкладена в нього фотокартка хлопчика та жінки». В паспорті моєму була карточка дружини і Каріма, знятих разом! Я був приголомшений. Хтозна, можливо, й твоя бабуся має якісь невідомі науці особливості. Телепатія там… А взагалі, я гадаю, що ніякого чаклунства немає, просто ти спритний хлопець і дечого встиг навчитися, служачи в міліції.
— Салімджане-ака! — перебив я його. Полковник зупинився, обернувся до мене, ждучи, що я скажу.
— Ви мене любите?
— Звичайно. Як рідного!
— Тоді ще раз прошу: нікому не виказуйте моєї таємниці.
— Стривай, стривай, Хашиме! Ну гаразд, давай не будемо про це більше. Я сорок років працюю в міліції і сорок років зберігаю, якщо треба, державні таємниці. Я вмію мовчати, синку. Впевнений, Хашимджане, злочинцям прийде край, якщо поєднати твоє, як ти запевняєш, чаклунство з моїм досвідом. Ми винищимо їх до решти!
— Оце я й хотів вам сказати.
— Молодець, синку! Тепер — до роботи. Передусім, я вважаю, треба повідомити Алі Усманову, де ховають жовту папку з викраденими документами.
Незважаючи на ранню пору (годинник показував на п'яту з лишком), Салімджан-ака набрав домашній номер телефону товариша Усманова. Трубку взяла начальникова дружина.
— Покличте-но свого чоловіка, шановна! — попросив Салімджан-ака. — Так, так, це я. Нічого особливого, але він мені терміново потрібний.
З хвилину полковник чекав, притиснувши трубку до вуха. Потім заговорив знову:
— Я говорю з дому, а не з лікарні. Гм… ні, не втік, лікарі самі дозволили. Що я хочу сказати тобі важливого? Пощастило вияснити, де викрадені документи! Сам приїдеш? Вирушай, ждемо…
За півгодини до кімнати вбіг схвильований полковник Усманов разом з начальником карного розшуку майором Халіковим, чоловіком середнього зросту, але сивим як голуб. Коли всі посідали за круглим столом, полковник кивнув мені:
— Доповідай, товаришу сержант.
Я розповів усе, що бачив і чув, назвав усі прізвища, які вдалося вияснити.
— Ух, розумом не збагнути! — тільки й мовив Усманов, коли я закінчив.
— Гадаю, повідомлення товариша Кузиєва правдиве, — підхопився з місця майор Халіков. — У нас є відомості, що в районі цього яру збираються непевні особи. Клаптиковий магазин — під нашим наглядом. Не вживаємо оперативних заходів тому, що ця лавка перебуває у тісному зв'язку з шовкоткацькою артіллю, — розслідування тільки-но починається. А повідомлення товариша Кузиєва я вважаю надзвичайно цінним і щиро вітаю молодого колегу з успіхом!
Після цього ми почали складати план операції по викриттю банди. Я запропонував негайно ж наскочити в дім Аббасова і дістати зі сховку викрадені документи. Мені заперечили: це насторожить інших членів зграї.
— Злочинців треба спіймати на гарячому, — напутливо сказав мені Салімджан-ака.
І з ним, певна річ, не можна було не погодитися. Мені лишилося тільки прибрати солідну позу й ваговито промовити:
— Цілком згоден. Гарячкувати не слід.
Порадившись, вирішили вести за злочинцями нагляд, виявити всі їхні зв'язки, всі темні справи і заарештувати, коли вони зійдуться на свої збори у підземелля до баби-яги.
— Так, вирішено, — вдоволено сказав полковник Алі Усманов. — А кому ми доручимо проводити операцію?
— Я вважаю, особисто сержантові Кузиєву, — запропонував раптом Салімджан-ака.