— Ох, шапочко моя, знову мені потрібна твоя допомога, — промовив я, згадавши свою давню подругу.
— Я завжди до твоїх послуг, Хашимджане, — відповіла вона.
— Я мушу знайти нарешті Адила-негідника.
— Що ж, надівай мене — і за роботу!
— Слухаюсь, моя пораднице! — Я розгладив складки на шапочці, що утворилися від довгого лежання, поцілував її китичку, надів.
— Ну, веди мене, дорога.
— Поганяй до мечеті.
— Ти що, помолитися хочеш?
— Побачимося з Адилом-батталом.
Спершу я завітав у скляний павільйон з вивіскою «Манти», підсів просто до печі, обпікаючись, з'їв десяток пахучих манти; потім перейшов у чайхану на протилежному боці вулички, випив цілий чайник зеленого чаю. Вечоріло. Я встав і вирушив у мечеть Ходжа Ахрару Валі. Саме кінчилася вечірня молитва і десятків зо два старих людей розходилися по домівках, допомагаючи один одному переходити через дорогу. Вони обговорювали достоїнства і вади молодого мулли, який прибув з Бухари прочитати проповідь.
— Ми на місці, — оголосив я шапочці, кивнувши у бік темного громаддя мечеті.
— Терпіння, мій друже, терпіння.
Пішов останній богомолець, по-всякому лаючи людину, яка помилково взула його нові калоші. Здоровецький похмурий дядько похилого вже віку — кривий на одну ногу, без одного вуха, зодягнений у білий яхтак, — замкнув зсередини важку браму. Потім завмер на деякий час, прислухаючись, переконався, що всі розійшлися, і, кульгаючи, але беззвучно, пішов до гробниці. Я дещо знав про нього. Його звуть Могильником Суфі.
Він з'явився тут ще задовго до мого народження. Спершу працював могильником, потім, так би мовити, одержав підвищення: став суфі[24]. Тепер він виконував обидва свої обов'язки разом.
Могильник відчинив двері гробниці, прошепотів: «Бісмилляху рахману рахім» і обережно шаснув усередину. Засвітив свічку, запнув двері гробниці. Війнуло затхлим духом могили. В центрі приміщення стояла новенька домовина, трохи далі, коло стіни — дві домовини одна поверх одної, причому верхня була перекинута догори дном і затуляла спідню. Могильник зняв верхню домовину. З нижньої почала повільно підніматися голова… мертвяка. Я здригнувся. Трохи позадкував, але все ж дивився на домовину: з неї вилазив, охкаючи та ахкаючи, не мрець… а мій дорогий «бідолашний» Адил-баттал!
Так, так, саме він, широколобий, схожий на жабу, що приготувалася стрибнути, Жовтий Див!
Серце забилося дужче, долоні вкрилися потом від хвилювання.
— А, Могильник, прийшов? — спитав Аббасов, широко позіхнувши.
— Як вам відпочивалося, мій благодійнику? — Могильник подав Аббасову пакунок, що тримав у руці.
— Погаси свічку!
— Я запнув двері, бог дасть…
— Погаси, тобі сказано!
Ви тільки подивіться на цього «покійничка»! Спить у домовині, ховається від міліції, а наказує, мов той шах. Голос владний, погляд гострий, пронизуючий. Поводиться з Могильником, як зі своїм рабом.
Свічка погасла, в гробниці стало темно… мов у гробниці. Добре, що зі мною моя вірна подруга — чарівна шапочка, а то не знаю, як би я себе почував.
— У пакунку самса… — пробелькотів могильник.
— Бовдур, не міг знайти нічого іншого. Самса, самса, щодня самса! — гримнув Адил-баттал. Тоді почав їсти, плямкаючи, шморгаючи носом; інколи відсьорбував чай просто з термоса. Адил-нахаба за кожним ковтком, мабуть, то заплющував, то розплющував очі, в темному кутку, де він сидів, зблискували два зловісні вогники.
— Розповідай! — наказав він нарешті.
— Про що розказувати, мій благодійнику?
— Що відбувається у місті?
— Слава аллаху, все гаразд… Але Шарифа ще жива, — з жалем повідомив Могильник.
— Здохне… — запевнив Адил-баттал. — Я ударив її просто в серце. Та що там ще чувати?
— Ті самі ж розмови, благодійнику. Падають з ніг — вас шукають. Бог поможе, гадаю, не знайдуть. Вулиці запруджені цими… з червоними пов'язками. Хочуть навести лад.
— Дулі їм, а не ладу. Ну, а з тим нашим ділом як?
— Погано, мій благодійнику! Боюся вам навіть казати.
— Як погано?!
— Спочатку я поїхав до старшої вашої дружини.
— Ну, ну…
— Я сказав їй, що ви хворі і треба дати вам притулок, доки не одужаєте. Почувши цю звістку, ваша половина, мій благодійнику, ніби з глузду з'їхала — геть оніміла. Потім аллах повернув їй мову, і вона промовила слова, недостойні ваших вух. «Маючи мене за дружину, — сказала ця жінка, — він щороку брав нову жінку, і так тривало тридцять років. Зганьбив мене перед рідними і знайомими, перед усім білим світом. А тепер, коли провинився і ховається від властей, я йому знадобилася? Ні, хай іде до тих своїх любок, яких кохав і пестив…» Не гнівайтеся, мій благодійнику, таке взагалі жіноче поріддя. Адже саме через це й зарізав нещасний ваш раб свою дружину й доньку. Тисячу подяк аллахові, що ви тоді трапилися мені й врятували від неминучого розстрілу… Так, чорну невдячність виявила ваша половина, звеліла носа не потикати.