— Досить відпочивати, — сказав Перкін Джонові після того, як вони привітались. — Маємо починати будувати.
— Час знищить усе рано чи пізно.
— Чому ж ви, сер Джон, такі пригнічені? Мали б радіти. Завтра ще не настало.
— Проте потім воно перетвориться на вчора.
— Вам розум запаморочився, мій добрий священику. То цей туман потрапив до ваших думок. — Перкін підступив ближче до нього. — Піклуйтеся про те, щоб він не заволодів і думками Генріха. Воля його має бути справедливою та сильною. Людина, яка приносить йому гаряче вугілля, щоб розпалити вогнище, має долати всі перешкоди.
— Я допомагатиму йому й робитиму все, що в моїх силах. Христос із тобою.
Проте священик у глибині душі вірив у те, що й Генріха Болінґброка обтяжували крамольні думки. Коли недогарок починає куріти, то світ уже не залишається ясним і породжує Ще більше й більше диму. Тут він перечепився через булижник та впав на землю, де певну мить і пролежав, страждаючи від сильного болю.
— Ну що ж, ти впав, як і все людство, — сам Генріх Болінгброк допоміг йому підвестися. — Ходи обережніше.
— Ви справжнє втілення милості після падіння, сер.
— Кажуть, нібито туман — це гниття хмари. Проте мені здається, що він іде від самої землі.
— Гниття, я певен. Для мене це — алегорія гріха.
— Добре сказано. — Генріх поплескав свого духівника по спині. — Не можна забувати про свої вади. — Його гаряче дихання змішувалось із туманом. — Ти стережеш мою свідомість. У цей тріумфальний день поговорімо про справи духовні.
— Спочатку я маю розповісти вам дещо інше, сер: це стосується вас, і справа дуже й дуже серйозна. На нас чекають важкі часи.
Тепер туман поплив над рікою та заполонив обнесене стінами місто19.
Розділ двадцять другий
Оповідь другої черниці
Через десять днів після того, як Генріх Болінґброк дізнався про приречених, сестра Бригітта стояла серед інших клеркенвельських черниць у галереї Вест-мінстерського абатства. Сестра Клариса роздивлялася крізь віконце церемонію, що проходила перед вівтарем. Біля високого вівтаря сидів Генріх, одягнений у золоте вбрання; його алебастровий трон, багато прикрашений коштовним камінням, та гобелен під його ногами, вишитий золотом і сріблом, нагадували про історію Самуїла та Саула.[103]
— Я бачу корону, — пошепки звернулася до Бригітта сестра Клариса. — В неї арки у формі хреста. Прегарна робота, покладена на грішну голову. Вони знищили храм та викрали звідти Божу милість, — вони добре чули голос Генріха, який складав присягу англійською. Клариса знову злісно зашепотіла, на цей раз ні до кого не звертаючись: — Він продасть душі ягнят вовкові, який передушить їх. І ніколи його пасовище ягнят не наблизиться до раю. І жодне святе помазання не піднесе його самого туди, — Клариса знала, що олива для помазання нового короля містилась у чудесній пляшечці Діви Марії, яку вона, за легендою, передала Томасові Бекету.[104] Два роки тому її знайшов король Річард у шухляді в Тауері, коли шукав намисто короля Івана. Черниці було це відомо напевно, бо сам Річард сказав їй про це.
Вона завітала до скинутого короля три дні тому, разом із Бригіттою. Річардові повідомили про її пророкування щодо його скидання та смерті, тому він захотів побачитись із нею. Однак, коли її привели до нього, вона зрозуміла, що той не сповна розуму. Він був одягнений у біле вбрання, що сягало його босих п'ят; на голові в нього була чорна ярмулка, і коли черниця наблизилася до короля, він простягнув їй якісь папери.
— Доброго здоров'я, дамо Кларисо, — привітався він. — Будь спокійною, я юродивий, — він сидів у кам'яному алькові, поміщеному в одній зі стін його камери. — Ти напророкувала мій кінець, проте не напророкуєш мені народження.
— Ваша милість?
— Маєш узяти вісім миль місячного світла та сплести з них мішок. Маєш узяти вісімваллійських пісень та повісити їх на драбині. Маєш змішати ліву ступню вугра зі скрипом колеса візка. Чи це більш неможливо, ніж скинути короля? Божого намісника?
— Щоб вичистити дзеркало, його спершу потрібно замазати чорним милом.
— Ти божевільніша за мене, діво. Чи ти мені хочеш сказати, що святість Божого намісника колись засяє знову? — Він підвівся і наблизився до Бригітти. — Що ти скажеш про мене, чернице?
— Ви дуже бідні, сер.
— Біднота — це лінза, крізь яку ми бачимо наших справжніх друзів, — він повернувся до Клариси. — Я прийшов до любові через страждання. Сльози котяться по моїх щоках. Я — джерело всіх вод. Коли вони коронуватимуть цю потвору?
— На тринадцяте число цього місяця. На День святого Едуарда.
— Свято доброго короля, що звів це абатство. Те каміння має розбитися та зійтися разом. Буде справжній землетрус.
— Як він Божий ворог, то…
— Дощ упаде на вівтар. Таке моє пророкування, чернице. — Він швидко ходив по своїй темниці. Там був іще один альков, звідти, із вузького вікна, було видно Темзу. — Розгадай мій сон, і я скажу, що ти обрана Богом. Мені наснилося, що король улаштував велике свято, на яке запросив іще трьох королів, проте їли вони з одного старого блюда. їли вони так багато, що в них яйця полопались, а звідти вийшли двадцять чотири бики, які стрясали мечем та щитом, після чого живими залишилися тільки три білі оселедці. Та кровили ті рибини дев'ять днів і дев'ять ночей, нібито вони були кінськими копитами. Про що цей сон?
Клариса була вражена, проте лишалася спокійною.
— Не можу зрозуміти, сер.
— Так само і я, — він усе ще крокував камерою, його босі ноги ступали холодним каменем. — Говорять, що ти маєш дар, дар чарівниці.
— Брешуть, сер. Усе, що я маю, — то мої молитви до Господа.
Він деякий час удивлявся в її обличчя, та вона зберігала спокій; як того вимагали правила гарного тону, вона дивилася вбік.
— Чи ти перев'язуєш собі груди тасьмою? — вона не відповіла, але перехрестилася. — Ти не почервоніла. Ти маєш велику силу, сестро Кларисо. І духом, і тілом. — Вони ще трохи поговорили, і Річард розповів їм про святу пляшечку. — Той король — то лише розфарбований образ, — сказав він їм. — Єлей на ньому смердітиме аж до самих небес, — він зітхнув і знову всівся в алькові. — Милі мені псалми, вони гріють мені душу, засмучену перипетіями мого життя. Заспівай мені одного.
І чистим, спокійним голосом Клариса почала співати «Господи, помилуй».
Коли вони залишили його, він співав уже сам собі у темниці, і Клариса прошепотіла другій черниці, що «на його порозі смерть».
У цьому своєму пророкуванні, як і в багатьох інших, вона мала рацію. Вона також сказала Бригітті, що в разі, як той некликаний король Болінґброк прийде до влади, всі останні мають триматися за владу, щоб зберегти її для справжнього Божого обранця. Вона не уточнила, кого саме мала на увазіпід словом «останні».
— Все, що я робила, — сказала вона, — було зроблено для нашої Святої Матінки Церкви. Якщо правителі негідні ними бути, то Марія сама має стати королевою. Ми поведемо, а решта піде за нами.
Через чотири місяці після тієї розмови у Тауері нещасного Річарда замовили голодом у замку Понтефракт.
Увесь час після цієї несподіваної зустрічі й до самої коронації в абатстві містом ходили чутки про арешти та ув'язнення. Вільяма Ексмю взяли за зраду та примусили його залишити межі королівства. На урочистій церемонії біля хреста Св. Павла на ньому була довга біла хламида, його взуття забрали, а в руки дали величезне дерев'яне розп'яття. Роджер Уейрський, Бого-пристав та Мартін-законник були серед натовпу, який глузував із нього. Веліли, щоб він ішов босим до Дувра, тримаючи перед собою хрест.
Серед інших сановників на ешафоті були сер Джеффрі де Каліс та єпископ Лондонський; Вільям Ексмю дивився на них обох, а потім майже непомітно кивнув лицареві. Цього було досить. Ексмю дійшов кінця свого шляху. Dominus лишився таємницею для світу і залишиться таким навіки.
103
Саул був обраний та помазаний на царство пророком Самуїлом, пізніше вступив із ним у конфлікт, та пророк таємно помазав на царство юного Давида.